Зустріч з чумаками

Як їхати з Зінькова на Довжик, то на горбочку по ліву сторону перед селом розкинувся ліс. Його здавна звуть Безвідним, мабуть, тому, що немає в ньому ні криниці, ні джерела, ні болітця. Розказують старі люди, що років сто тому жив у лісі самітником дід. Була в нього землянка край дороги. Чи він ліс для пана вартував, чи сам чогось людей відцурався, ніхто не знає. Жив той чоловік самотою, а по воду ходив далеко, аж у долину. Це десь за кілометр від лісу. Тому вода була в нього на вагу золота.

Якось літньої днини ішла понад лісом чумацька валка. А там же старовинний був шлях на Куземин. І попросили подорожні в діда води напитися. А старий чоловік їм відмовив. Каже:

— Мені старістю нелегко ту воду носити. Їдьте, може, далі в селі хто почастує.

Тоді чумацький ватажок глянув з-під лоба, блиснув очима і промовив:

— Будеш ти, діду, каятись, та пізно буде!

Гріх то великий був подорожньому відмовити і води не дати. Дід на ці слова не звернув уваги. Думав, що його на старість уже ніщо не злякає. Але коли перегодя зайшов він у землянку, то ледве не вмер з переляку. Кругом лежали кублами здоровенні гадюки. Вискочив дід ледь живий від переляку звідти, а чумаків уже і слід прохолонув. Кинувся він їх наздоганяти, півдня біг, аж поки наздогнав. Упав на коліна перед чумацьким отаманом, плакав гірко і каявся за свій гріх.

Пожаліли чумаки діда, наказали вертатися додому і більш не жаліти для подорожнього води чи кусня хліба. Притьопав дід додому вже поночі, боявся заглядати в землянку, аж на ранок насмілився зайти туди. Ніяких змій там не було.

І зрозумів тоді старий, що то чумацький отаман напустив на нього ману і ті змії йому лише ввижались. А козаки і чумаки часто були знайомі з магією, вміли очі відвести і воду в степу знайти, і навіть звіриною обернутись. Та з того часу дід більше ніколи не скупився на кухоль води подорожньому. Ось так чумаки діда провчили.