Золотий стіл

—        Мені казав тато,— мовила дівчинка,— що на тому столі мають бути цукерки...
—        Пхе,— сказала Зірочка,— ну що тобі цукерки, їх і тато може купити.
—        А торт,— з відчаєм сказала дівчинка,— торт має бути!
—        Пхе,— сказала Зірочка,— хіба треба казки, щоб з'явився торт? Хіба учора ти його не їла? Що таке торт, коли його й мама може купити!
Тоді на очі дівчинці вибилися сльози.
—        А Вовк? — прошепотіла вона,— Вовка не купить ні мама, ні тато...
І вона побачила Вовка. Той сидів на траві, дивився на Золотий Стіл і плакав.
—        Чого він плаче, Зіронько? — спитала дівчинка. Зірочка засміялася і погладила її по голові.
—        Бо він такий дурненький, як і ти, дівчинко. Хоче бути справжнім вовком, а не знає як!
Тоді засвітилися радісно очі в дівчинки і вона аж у долоні сплеснула.
—        Я знаю, що треба зробити,— сказала вона,— Хай він мене злякає!
Тоді Вовк зірвався на ноги. Вишкірив зуби і почав задкувати від дівчинки.
—        Слухай,— закричала вона розпачливо,— не тікай від мене! Коли ти втечеш, не вийде казки!
Але Вовк таки тікав. Тоді дівчинка побігла слідом, гублячи по дорозі сльози і щосили гукаючи:
—        Не тікай від мене, Вовчику-братчику! Я тебе хочу злякатися, я хочу, щоб ти став моєю казкою!
Але Вовк утік. Зупинилася вражено дівчинка, а Зіронька сміялася-заливалася, а ще більше сміявся, аж підстрибував серед неба повний, товстий і добродушний Місяць.