Золотий стіл

—        Гей, Місяцю,— гукнув їм хлопець,—і ти, Зіронько, скажіть мені, чи туди я йду?
—        Туди,— всміхнулася Зіронька,— тільки не поспішай так, бо перескочиш через поле.
—        Поле? — перепитав хлопчик,— Яке ж це поле?
—        Поле із Золотим Столом.
І тільки вона це сказала, як він і справді побачив Поле. Воно світилося під місячним промінням, наче срібне. Дивне сяйво огортало його, а якраз посередині стояв Золотий Стіл. Коло нього спинилася прегарна дівчинка в білому платтячку. Вона теж була срібна і світилася.
«Оце так диво,— подумав хлопчик,— оце так красуня!»
—        Хто ти, красуне? — спитав він,— Я тебе ніколи не зустрічав...
—        Ну як же? — засміялася дівчинка,— Ану зирни на небо!
Хлопчик зирнув на небо — і справді: світився Місяць, всміхався Місяць, а коло нього, гей, ви, певне, здогадалися, коло нього таки не було Зірочки.
—        Це ти спустилася до мене? — захоплено спитав хлопчик,— Це ти принесла той Стіл?
Дівчинка засміялася знову. Вона сміялася так, начебто дзвонили золоті дзвінки.
—        Я завжди приходжу до вас, дітей, котрі люблять ласощі й не мають їх,— сказала вона,— От я й прийшла до тебе. Іди сюди. Тільки не дуже підстрибуй, а то перелетиш Поле і ніколи не покуштуєш моїх ласощів.
Але хлопчик хотів покуштувати тих ласощів. Він закусив губу, стис кулачки і, ледве-ледве перебираючи ногами, навшпиньки рушив до Зірочки. Він ішов, і Поле світилося. Ішов — і дівчинка всміхалася. І хлопчик був щасливий від того світла і від тієї усмішки. Перед ним лежало чисте, залите сяйвом Поле, а на ньому повний дивовижних ласощів Золотий Стіл.
Дівчинка слухала казку дуже уважно. Вона аж рота розтулила.
—        Тату, а цеє..,— мовила вона,— Ну, я хочу сказати, ти попробував тих ласощів?