Змія і риба

Товпляться хвилі сині
У моря на середині,
Обрії, простір який!
Пливи собі, рибко, й мрій!
Море безкрає, сонце сія...
Знову вжалила Рибу Змія.
— Сестро, ти ж кобра?
— Вуж, вуж!
— А кусаєш мене чому ж?
— Сонце пече мене здорово,
Запаморочило голову...
Катай мене, сестро-рибко!

І знову пливуть між хвиль.
Вже берега і не видко,
Не видко землі відціль.
Вже й вітру нема перестрибу...
Знову Змія вжалила Рибу.
— Жало заховай страшне,
Навіщо кусаєш мене? —
Цьвохнуло слово
Змії, мов кий:
— Кусатися — звичай у мене такий!  
— А, звичай такий? Так одерж,
У мене є звичай теж!
У тебе жало, а у риб...—
Та з цим і пірнула вглиб,
А з нею й Змія заодно...
Буль-буль — і пішла на дно.

Втопилась Змія у воді...
І Риба сказала тоді:
— Дружба — для друзів. Для змій
Ось він, мій звичай, який!