Зелена змія

Жили-були король і королева, у яких народились доньки-близнята. Вони запросила на хрестини фей. А в ті далекі часи, якщо феї приходили хрестити дитину, вони приносили їй купу подарунків. Наприклад, могли перетворити звичайну дитину на найгарнішу і найрозумнішу в світі. Але зрідка феї могли побажати немовляті багато поганого, тому всі батьки прагнули всіляко догодити їм.
 І ось у палаці було влаштовано чудовий бал на честь хрестин і, звісно, для того, щоб феї залишилися задоволені. Не встигли феї взятися до страв, як з’явилася стара-стара фея. її вже багато років ніхто не бачив, гадали, що вона померла, тож і не запросили на бал. Королева затремтіла, передчуваючи лихе.
 Стара карга підійшла до ліжечка першої дитини і сказала:
 – Я бажаю тобі бути най потворнішою на всьому білому світі.
 Вона підійшла до другого ліжечка, як раптом до неї підскочила молоденька смілива фея, що залишилася в тронній залі, і схопила її за горб. Стара від злості спалахнула, як сірник, і згоріла. Коли феї повернулися, вони постаралися нагородити бідолашну дитину найкращими своїми дарунками. Але королева була невтішна, адже з кожною хвилиною її донька ставала все потворнішою і потворнішою.
 Феї вирішили зарадити бідоласі.
 – Ваша величносте, не засмучуйтеся, – сказали вони. – Ми обіцяємо, що колись ваша донька стане найщасливішою дівчиною на світі.
 – А чи буде вона гарною? – запитала розпачливо королева.
 – Ми не можемо всього пояснити, – відповіли феї. – Але звіртеся на нас – вона буде щасливою.
 Королева подякувала їм. Першу доньку вона назвала Дораґлі, а другу – Дорабелла. Дораґлі з літами ставала все потворнішою, а Дорабелла – все гарнішою. Коли Дораґлі виповнилося дванадцять років, вона стала такою жахливою, що ніхто без огиди не міг навіть дивитись на неї. Тому король купив найвіддаленіший замок у королівстві й оселив її там жити в самотині. Вона поїхала туди зі своєю старою нянькою та кількома слугами. Старий замок стояв над берегом моря. Тут і жила Дораґлі довгі два роки.
 Вона вчилася грати на різних інструментах, малювала і навіть написала цілу книжку віршів. Але вона дуже нудьгувала за батьками й одного разу вирішила навідати їх. Дораґлі приїхала якраз у той час, коли її сестра виходила заміж за принца із сусіднього королівства. Родичі були зовсім не раді їй. їм було неприємно дивитися на її потворність, до того ж вони боялися, що принц, побачивши її, відмовиться одружуватися з її сестрою, Дорабеллою.
 Нещасна Дораґлі крізь сльози сказала їм:
 – Я приїхала тільки, щоб на хвильку побачити вас. Я так нудьгувала! Але ви не бажаєте мене бачити, і я зараз же їду назад!
 Вона хотіла була нагадати їм, що її потворність – це не її провина, а їхня, але вона мала дуже добре серце, тож не стала цього робити, а лише в сльозах покинула палац.
 Якось, гуляючи лісом, вона побачила величезну зелену змію, яка, підвівши голову, сказала їй людським голосом:
 – Доброго ранку, Дораґлі! Не сумуй. Подивися на мене. Я набагато потворніша за тебе. А колись була привабливою.
 Дораґлі дуже злякалася і побігла додому. Кілька днів вона боялася виходити з дому, але одного вечора, утомившись від одноманітності палацових кімнат, вона вийшла прогулятися берегом. Підійшовши до моря, вона побачила розкішний маленький золотий човник, весь усіяний коштовними каменями. Він так і сяяв у променях призахідного сонця, а його весла були зроблені зі щирого золота. Човник потихеньку гойдався на хвилях, і Дораґлі підійшла розглянути його ближче. Вона ступила в човник і спустилася в маленьку каюту, обшиту зеленим оксамитом. Поки вона розглядала оздоблення каюти, повіяв дужий вітер, і човник швидко понесло у відкрите море. Дораґлі спочатку намагалася зупинити човник, але потім подумала: «Я швидше за все загину, і тоді мої страждання скінчаться. Я така потвора, що всі ненавидять мене. Моя сестра стала королевою, а я залишилася почварою. Тільки бридкі змії хочуть знатися зі мною». Раптом серед хвиль з’явилася зелена змія, яка сказала людським голосом:
 – Дораґлі, якщо ти не відмовишся від допомоги бридкої змії, я зможу врятувати тобі життя і повернути красу.
 – Краще я помру, – сказала Дораґлі, адже над усе на світі вона боялася змій.
 Ні слова не сказавши, змія зникла у хвилях.
 «Це зелене чудовисько наганяє на мене жах. Я вся тремчу від страху, коли бачу ці очі і жало, яке стирчить з її жахливої пащі. Краще я загину, ніж довірю їй своє життя. Але чому вона переслідує мене? І як вона навчилася говорити?» – подумала Дораґлі.
 Цієї миті вітер доніс до неї слова:
 – Принцесо, не будь жорстокою з зеленою змією. Вона може тобі допомогти навіть у тому, в чому ти й не думаєш. Дозволь їй зробити це.
 Тим часом налетів різкий вихор, погнав човен на рифи і, розбивши його вщент, стих. Дораґлі схопилася за якусь дошку. І раптом вона з жахом зрозуміла, що тримається не за уламок човна, а за шию зеленої змії. Через якийсь час вони підпливли до скелі, і змія, висадивши Дораґлі на сухе, зникла у хвилях. Дораґлі, сидячи сама на скелі, плакала, примовляючи: «Я врятувалася від бурі, але тут я напевно помру».
 Надходив вечір. Видершись на верхівку скелі, Дораґлі прилягла і незабаром заснула. Уві сні їй чулася найчудовіша музика, яку вона коли-небудь могла чути. «Який прекрасний сон», – подумала Дораґлі і, потягнувшись, розплющила очі. Але як же вона здивувалася, коли несподівано побачила навколо себе не море і не скелю під собою, а ліжко, зроблене з різьбленого дерева, що стояло в ошатній золотій залі.
 – Що це зі мною і де я? – не могла вийти з дива Дораґлі.
 Несподівано вона почула, як хтось легенько постукав у двері. Вона підійшла й відчинила їх. На порозі було багато маленьких лялечок, живих, як звичайні люди. Вони були завбільшки з долоню, але сміялися і розмовляли, як люди. Лялечки привіталися з Дораґлі і висловили надію, що їй сподобалося в їх чудовому королівстві.
 – Наша дорога госте, – сказала найменша лялечка, – наш великий король наказав, щоб ми зробили ваше перебування тут якомога щасливішим. Тому ми до ваших послуг.
 Вони повели Дораґлі в сад, де показали їй розкішний басейн. Поряд із басейном вона побачила два великі стільці.
 – Чиї це? – запитала вона.
 – Один короля, – сказали лялечки, – а другий – ваш.
 – А де ж сам король? Я його не бачу, – сказала Дораґлі.
 – Він зараз на війні, – відповіла одна з лялечок.
 – А в нього є дружина? – поцікавилася Дораґлі.
 – Ні, – відповіла лялечка. – Він іще не зустрів свою мрію.
 Викупавшись у басейні, Дораґлі вбралася в розкішні шати, які принесли їй лялечки. її зачіску прикрасили коштовними самоцвітами. Дораґлі була щаслива. Уперше в житті вона почувалася як справжня принцеса.
 Непомітно пролетів тиждень. Дораґлі була щаслива, лялечки теж. Вони полюбили її за добре серце. Якось уночі, лежачи в своєму ліжку, вона міркувала, що ж буде далі. Вона почувала себе чомусь все одно самотньо.
 «Це тому, що не знаєш кохання, – відповів її думкам голос згори. – Справжнє щастя приходить тільки до люблячих людей».
 – Хто з лялечок розмовляє зі мною? – поцікавилася Дораґлі.
 – Це не лялечка. Це я, володар усіх цих земель, моя люба. І я кохаю вас усім своїм серцем.
 – Король кохає мене? – запитала вражена Дораґлі. – Ви, напевно, сліпі. Я потворніша за всіх монстрів на світі.
 – Ні, я чудово бачу вас, і все ж наполягаю, що ви найгарніша дівчина на світі.
 – Ви дуже великодушні, – сказала Дораґлі. – У мене немає слів.
 Невидимий король більше не озивався цієї ночі. Наступного дня Дораґлі запитала лялечок, чи не повернувся з полів битв король, і їхня відповідь: «Ще ні», дуже її здивувала.
 – А він молодий і гарний? – запитала вона.
 – Так, – відповіли лялечки. – І ще він дуже уважливий. Він повідомляє нам новини про себе щодня.
 – Але чи знає він, що я тут?
 – Авжеж, він знає про вас усе. Щогодини скороходи доставляють йому докладний звіт про ваше перебування в його королівстві.
 З того часу, як тільки їй ставало самотньо, Дораґлі одразу чула голос невидимого короля. Він завжди говорив їй приємні і ніжні слова. Одного разу вночі, прокинувшись, вона побачила поряд зі своїм ліжком туманний силует. Вона подумала, що це одна з лялечок охороняє її сон, і простерла руку, намагаючись доторкнутися до постаті. Раптом хтось почав цілувати її руку, і кілька сльозинок пролилося на неї. Дораґлі зрозуміла, що це невидимий король.
 – Чого ти хочеш від мене? – запитала вона. – Як я можу покохати тебе, якщо ніколи не бачила твого обличчя?
 – Моя люба принцесо, – відповів невидимий король. – Річ у тому, що я не можу показати тобі свого обличчя. Зла стара чаклунка, яка так жорстоко вчинила з тобою, наклала на мене семирічне закляття. П’ять років уже минуло, залишилося два роки. І якщо ти зараз погодишся одружитися зі мною, вони будуть найщасливішими в моєму житті.
 Зворушена добротою і шляхетністю невидимого короля, Дораґлі щиро покохала його і дала згоду взяти з ним шлюб. При цьому вона обіцяла, що не намагатиметься побачити його, поки не минуть ці нещасливі два роки.
 – Річ у тому, моя кохана, – сказав невидимий король, – що коли ти зламаєш свою обітницю, то з цієї миті сім років закляття почнуться знов. А якщо ти дотримаєш обіцянки, то я через два роки постану перед тобою найгарнішим чоловіком на світі й ти теж станеш найпрекраснішою з королев, оскільки й до тебе повернеться твоя краса, відібрана злою чаклункою.
 Дораґлі пообіцяла йому бути терплячою і недопитливою, і незабаром вони одружилися. Але якось уночі вона поставила біля свого ліжка лампу, і, коли король підійшов до її ліжка, світло впало на його обличчя. О жах! Це був зовсім не король, а величезна зелена змія.
 – О боже! – скрикнув, заливаючись сльозами, король. – За що ти так учинила зі мною, адже я дуже кохаю тебе.
 Дораґлі у відповідь тільки мовчки тремтіла від страху. Зелена змія зникла. Вранці з’явилися лялечки, дуже сумні, оскільки щойно отримали новини, що зла чаклунка наслала на їхнє королівство ворогів – маріонеток. Лялечки хоробро билися і перемогли їх. Але чаклунка здійняла вихор із пилу і грязі на все королівство невидимого короля, і всі загинули. Уціліла тільки Дораґлі. Маріонетки взяли її в полон і привели до старої чаклунки.
 – Здрастуй, дорогенька, – сказала стара. – Мені здається, що ми вже зустрічалися з тобою. – Вона засміялася. – Одного разу я славно погуляла на твоїх хрестинах.
 – Невже, – заблагала Дораґлі, – ти тоді недостатньо покарала мене, зробивши огидною? Навіщо ти знову завдаєш мені болю?
 – Ти надто багато базікаєш, – сказала стара. – Гей, слуги, принесіть залізні черевики і надіньте їх на цю… королеву, ха-ха!
 Слуги натягнули вузькі, що в них ледве проходила нога, і важкі, як гирі, черевики на королеву. Потім стара дала їй страхітливе веретено, що кололо пальці до крові, і сплутаний клубок павутини.
 – Розплутай її протягом двох годин і спряди у красиву пряжу.
 – Я не вмію прясти, але постараюся, – відповіла Дораґлі.
 Її відвели до маленької темної комірки і замкнули там. Дораґлі кілька разів намагалася розплутати павутину, але в неї нічого не виходило. Вона до крові сколола собі пальці. Похнюпившись голову, дівчина гірко заплакала, згадавши своє безтурботно-щасливе життя в палаці, яке вона втратила через власну дурість.
 Раптом вона почула знайомий голос.
 – Моя люба, навіщо ти змусила мене так страждати? Але я кохаю тебе і хочу, щоб ти врятувалася. У мене залишився один друг – Фея Покровителька, і я попросив її допомогти тобі.
 Раптом хтось тричі сплеснув у долоні, і павутина Дораґлі перетворилася на чарівну пряжу.
 Через дві години до комірки прийшла чаклунка, наперед тішачись тим, як вона розправиться з принцесою.
 – Ну що ж ти не напряла, бридке ледаче дівчисько? – ще з порога закричала вона.
 – Я зробила все, що змогла, – відповіла Дораґлі, простягаючи їй моток красивої пряжі.
 – Ти думаєш, що ти можеш перехитрити мене, – затряслася від злості відьма. – Ну так ось тобі моє друге завдання. Сплети з цієї пряжі сітку, та таку, щоб нею можна було ловити рибу.
 – Але, бабусю, – відповіла їй Дораґлі, – навіть мухи іноді проривають сітку з павутини.
 – Я спопелю тебе, якщо ти не виконаєш моє завдання, – люто зашипіла стара.
 Як тільки вона покинула кімнатку, Дораґлі гірко заплакала і, здійнявши до неба руки, сказала:
 – Феє Покровителько, благаю тебе, допоможи мені!
 Не встигла вона договорити, як сітка була готова. Дораґлі віддала хвалу феї і додала:
 – Мій любий королю! Тільки тепер я зрозуміла, як не цінувала твоє кохання і завдала тобі стільки страждань. Пробач мені, якщо можеш.
 Коли відьма побачила сітку, вона страшенно розлютилась.
 – Я заберу тебе до себе в палац, і там ніхто вже не зможе тобі допомогти! – закричала вона.
 Схопила відьма Дораґлі і веліла слугам відвезти її на кораблі до себе в замок. Уночі, сидячи на палубі, Дораґлі дивилася на зірки і оплакувала свою нещасливу долю. Раптом вона почула знайомий голос.
 – Не турбуйся, люба моя! Я врятую тебе.
 Дораґлі глянула на воду і побачила там зелену змію. Раптом де не взялася зла чаклунка. Вона ніколи не спала і почула голос невидимого короля.
 – Зелена змія! – закричала вона страшним голосом. – Я наказую тобі поплисти звідси на край світу і більше тут не з’являтися. Ти ж, Дораґлі, побачиш, що я зроблю з тобою, коли ми прибудемо на місце.
 Зелена змія попливла, куди їй веліла чаклунка. На ранок корабель прибув на місце. Чаклунка взяла Дораґлі, прив’язала їй на шию величезний камінь і дала в руки діряве відро.
 – Підіймися на скелю, – наказала вона їй, – там, на вершині, росте ліс, повний лютих звірів, які охороняють колодязь Знань і Терпіння. Піди туди і принеси мені з цього колодязя відерце, повне води. Поквапся! Я даю тобі на це три роки.
 – Але як я можу підійнятися на цю скелю? – розпачливо вигукнула Дораґлі. – Як я можу принести води в дірявому відерці?
 – Мене не цікавить, як ти виконаєш мій наказ, – засміялася відьма. – Зроби це, інакше я уб’ю зелену змію.
 Дораґлі пообіцяла собі, що зелена змія більше ніколи не постраждає через неї, і взялася до діла. Фея Покровителька допомагала їй як могла. Здійнявся сильний вітер і закинув Дораґлі на верхівку скелі. Фея приборкала диких звірів своїми чарами. Після ще одного помаху чарівною паличкою з’явилася колісниця, запряжена двома соколами. Дораґлі почала гаряче дякувати феї, але та, усміхнувшися, сказала:
 – Зелена змія попросила мене допомагати тобі. Соколи миттю доправлять тебе до колодязя Знань і Терпіння. Вони також наповнять ущерть водою твоє відерце. Коли ти отримаєш воду з колодязя, вмийся нею, і до тебе повернеться твоя колишня краса.
 – Як це чудово! – вигукнула Дораґлі.
 – Але ти мусиш поквапитися і зробити те, що я тобі скажу, перш ніж повернутися до чаклунки. Твоє закляття зробило тебе рабинею рівно на сім років. Птахи домчать тебе до лісу. Перечекай час свого закляття там.
 Дораґлі гаряче подякувала феї і сказала:
 – Усі твої подарунки і навіть краса, яка повинна повернутися до мене, не тішитимуть мене. Я не можу бути щасливою, поки страждає зелена змія.
 – Якщо ти будеш хороброю всі роки твого закляття, ти будеш вільна і зелена змія теж, – пообіцяла фея.
 – Невже так довго я не побачу і не почую його? – запитала Дораґлі.
 – На жаль, ні, – відповіла фея. – Твоє закляття не дозволяє тобі отримувати від нього звісток.
 Сльози бризнули з очей Дораґлі, коли вона це почула. Вона сіла в колісницю, і соколи помчали її до колодязя Знань і Терпіння. Коли вони наповнили її відерце водою так, що не пролилося ні краплини, Дораґлі подумала: «Ця вода може зробити мене мудрішою. Я, мабуть, вип’ю ковток і стану розумнішою. А вже потім умиюся, щоб бути гарною». Вона спочатку випила ковток чарівної води. Потім умилася. І стала такою гарною, що всі птахи навколо відразу ж заспівали, дивлячись на її красу.
 Потім з’явилася добра фея і сказала:
 – Твоє бажання стати мудрішою, ніж гарнішою, радує мене. І я скорочу твоє закляття на три роки. Але поглянь-но, якою прекрасною ти стала, ти не можеш називатися більше Дораґлі. Тепер ти королева Діскрит.
 Перш ніж зникнути, фея торкнулася ніг королеви, і тісні потворні залізні черевики перетворилися на пару золотих черевичків. Птахи примчали королеву Діскрит у ліс. Як чудово там було! Райські птахи співали на райських деревах, а звірі навколо говорили людськими голосами.
 – Фея прислала нам гостю, – сповістили соколи всіх навколо. – Це королева Діскрит.
 – О, яка вона прекрасна! – загомоніли звірі. – Стань, будь ласка, нашою повелителькою!
 – З радістю, – погодилася Діскрит. – Але скажіть мені спочатку, що це за місце, де ми зараз?
 Старий і мудрий кріт відповів їй:
 – Багато-багато років тому феї втомилися боротися з людськими лінощами, брехнею і неробством. Спочатку вони намагалися напоумити людей, але потім розсердилися на них і перетворили хамів на свиней, балакучі пліткарки стали папугами або курками, а брехуни – мавпами. Цей ліс став їхньою домівкою. Вони тут будуть, аж поки феї визнають, що з них досить цієї науки.
 Звірі дуже полюбили добру і мудру Діскрит. Вони збирали для неї горіхи, годували її лісовими ягодами і розважали казками. Справді, будь-хто знайшов би щастя в цьому раю. Але Діскрит весь час мучили думки про те, яке нещастя вона принесла зеленій змії. Швидко пролетіли три роки.
 Королева Діскрит знов озула свої залізні черевики, взяла відерце з водою мудрості, наділа на шию ланцюг з каменем і попросила соколів од-правити її до старої відьми.
 Стара дуже здивувалася, коли побачила її. Вона думала, що Діскрит давно вже померла, або її роздерли дикі звірі в лісі. Але перед нею стояла жива і здорова Діскрит і простягала їй відерце з чарівною водою. Побачивши її обличчя, відьма страшенно розлютилася.
 – Що зробило тебе такою гарною? – заричала вона.
 – Я вмилася водою мудрості, – сказала королева.
 – Ти посміла не послухатися мене, – закричала чаклунка, люто тупаючи ногами. – Я покараю тебе. Йди у своїх залізних черевиках на край світу. Там у глибокій ямі лежить бутель з еліксиром довголіття. Принеси його мені. Я забороняю тобі відкривати бутель. Якщо ти не послухаєшся мене, твоє закляття триватиме вічно.
 Сльози навернулися на очі Діскрит. Побачивши їх, чаклунка злорадно засміялася:
 – Біжи швидше, і спробуй не виконати мого наказу!
 Принцеса пішла, навіть не знаючи, де той кінець світу. Вона йшла багато-багато днів і ночей, але одного разу її зранені, закривавлені ноги підломилися від утоми. Вона впала на землю і подумала, що вмирає. Цієї миті вона шкодувала тільки про те, що більше не побачить зеленої змії. Раптом перед нею з’явилася добра фея і сказала їй:
 – Діскрит, чи знаєш ти, що ти зможеш звільнити від чарів зелену змію тільки в тому разі, якщо принесеш чаклунці еліксир довголіття?
 – Я неодмінно дійду туди, – пообіцяла Діскрит. – Але як мені дізнатися, де край світу?
 – Візьми цей чарівний прутик і встроми його в землю.
 Подякувавши, королева все зробила, як веліла фея. Зі страшним гуркотом перед нею розсунулася земля, і королева побачила глибоку темну яму. Долаючи страх, вона сміливо спустилася на її дно. За свою відвагу її було заслужено винагороджено. Внизу на неї чекав найгарніший юнак на світі, і Діскрит зрозуміла, що це зелена змія. Побачивши її, король не міг вимовити й слова, вражений її красою.
 Довгий час вони сиділи, пригорнувшись одне до одного і плачучи від щастя. Потім з’явилася чаклунка, що охороняла еліксир, і вручила Діскрит бутель. Ніби для того щоб випробувати її, бутель не був закупорений. Але Діскрит добре пам’ятала уроки долі й подолала спокусу відпити з бутля.
 Король і королева принесли еліксир старій відьмі. Вихиливши його відразу, вона стала такою гарною і доброю, що миттю забула про всі ті капості, які вона робила в житті. Змахнувши своєю паличкою, вона обернула зруйноване королівство зеленої змії на ще прекрасніше, ніж раніше. А потім одіслала прекрасного короля і мудру королеву додому.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Грайся, навчайся та вчися дружити!
Унікальний продукт на українському ринку парні актівіті «Я+Ти». Що це таке? Це два блокноти створені спеціально для дитини та її друга. Усередині на дітей чекатимуть цікаві та незвичайні завдання на логіку, лічбу, читання, нестандартне мислення. Чому незвичайні? Бо не всі малюк зм...
Книжкові скарби
Для чого потрібні скарбнички? Правильно, щоб зберігати найцінніше. А для турботливих батьків немає нічого ціннішого, аніж посмішка їхніх дітей. Ховати посмішки до скарбничок – задум, прямо скажемо, не дуже, інша справа – ховати те, що ці посмішки викликає! «Скарбничка віршів&r...