За щучим велінням

Тільки він це проказав — з'явився великий кам'яний палац з золотою покрівлею. Навколо — зелений сад: квіти розцвітають, пташки цвірінчать, співають. Мар'я-царівна з Омельком увійшли до палацу, посідали біля віконечка.

— Омелечку, а чи не можна тобі красунчиком стати?

Тут Омелько не довго думав:

— За щучим велінням,

за моїм хотінням —

стати мені добрим молодцем, вродливим та розумним!..

І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А в той час їхав цар на полювання й бачить — стоїть палац там, де досі нічого не було.

— Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?!

І послав спитати — хто такі?

Посланці побігли, стали під вікном, питаються.

А Омелько їм відповідає:

— Кличте царя до мене в гостину, я сам йому скажу.

Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Стали вони бенкетувати. Цар їсть, п'є та дивується:

— Хто ж ти такий, хлопче, добрий молодче?

— А чи пам'ятаєш ти Омелька-дурника, що до тебе на печі приїздив, а ти його з своєю дочкою звелів у бочці засмолити та в море кинути? Я — той самий Омелько. Схочу — все твоє царство спалю та потрощу за ту твою ласку!

Цар дуже злякався, став перепрошувати:

— Одружись з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!

Тут учинили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар'єю-царівною і став царством правити.

От і казці кінець, а хто слухав — той молодець!