За щучим велінням

Тут у хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла — і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя.

Цар у вікно виглядає, дивується:

— Що за чудасія?!

Найбільший вельможа йому відповідає:

— Та це Омелько на печі до тебе їде.

Вийшов цар на ґанок:

— Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало позачіпляв.

— А навіщо вони під сани лізли?

В ту хвилину глянула у віконце царська дочка — Мар'я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:

— За щучим велінням,

за моїм хотінням —

нехай царська донька мене покохає...

І ще каже:

— Їдь, пічко, додому!

Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на старе місце. Омелько знову лежить собі, вилежується.

А в царському палаці крик та сльози. Мар'я-царівна за Омельком нудьгує, не може без нього жити, благає батька, щоб віддав її за Омелька.

Забідкався цар, затужив, а потім розгнівався дуже і на Омелька, й на дочку. І каже він знову найбільшому вельможі:

— Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого. А як не приведеш — голову зніму.