За щучим велінням

А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей позачіпляв, позабивав. Народ кричить: «Держи його! Лови його!» А він одно — сани поганяє.

Приїхав до лісу:

— За щучим велінням,

за моїм хотінням —

нарубай сокиро, дровець найсухіших, а ви, дрова, самі валіться в сани, самі в'яжіться!..

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться та мотузкою в'яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку — таку, щоб насилу підняти. Сів на дрова:

— За щучим велінням,

за моїм хотінням —

їдьте, сани, додому...

Сани й помчали додому. Знову проїжджає тим містом, де він допіру позачіпляв, позабивав багато людей, а там вже на нього чекають. Ухопили Омелька з саней, лають його та б'ють.

Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:

— За щучим велінням,

за моїм хотінням —

ану, ломако, обламай їм боки!

Ломака вискочила та й пішла дубасити. Народ геть-чисто розбігся, а Омелько приїхав додому й знову заліз на піч.

Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого офіцера — знайти Омелька й привезти до палацу.

Приїздить офіцер у те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:

— Ти Омелько-дурник?

А він з печі:

— А тобі нащо?

— Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.

— Та мені неохота...