Як соловейко вскочив в біду

Соловейка з Солов'їхою народилось надзвичайно здібне пташеня! Така звістка рознеслася по всьому лісу.
— Це пташеня співає не тільки по-солов'їному, а й по-дроздиному, і як Вівчарик може, а захоче, то й як Зяблик утне!
Всі сусіди, близькі й далекі, зліталися, щоб послухати спів талановитого Солов'яти. Дрізд схвально кивав:
— йому треба було народитися Дроздом!
— Ах, як чудово! — захоплювалась Очеретянка. — Це Солов'ятко співає ну чисто, як наші уславлені співаки.
— Та що ви! — не погоджувалася Мухоловка-пістрявка. — Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик — той тільки Вівчарик, Іволга — тільки як Іволга виспівує, а це Солов'ятко може одразу заступити їх усіх!
Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.
— Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? — питали птахи в Солов'я і Солов'їхи.
— Важко сказати, важко сказати!  — гордовито відповідали батьки. — Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Він співає лише на один лад...
І ось малята Дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні Вівчарики у чудових співаків Вівчариків, інші звичайні Солов'ята — у Солов'я Дзвінкоголосого.
А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво. Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Одного разу посиділо на уроці у Вівчарика.
Слава про Солов'ятко, яке майстерно наслідує інших птахів, рознеслася по всіх лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь його захоплено приймали. Солов'ятко подовгу не бувало вдома.
Так непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній — прощальний концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.
Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку, йому хотілося відразу ж покорити своїх слухачів, і воно залилося швидкою треллю Славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда Вівсянка, засвистіло дзвінко й сумно, як Вівчарик.
Солов'яті здавалося, що ніколи ще не співало воно так гарно, зовсім як інші птахи. І хоч про це ніхто не просив його, воно розкланялося.
Проте Солов'ятко марно чекало звичайних захоплених вигуків слухачів.  Раптом пронизливо засвистів Зяблик:
— Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але такий дорослий Соловей повинен співати по-своєму!
Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. Літаючи з лісу в ліс, воно й не помітило, як виросло!
А Вівчарики підхопили:
— Наш Вівчарик співає краще за нього!
Звідусіль линув незадоволений свист, лящання, тенькання.
Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:
— Ти покажи нам своє солов'їне мистецтво!
Співець від сорому зірвався з гілки і, не оглядаючись, майнув у рідний ліс. Ніколи не бувало з ним такої ганьби!
Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його теж виросли і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.
Тоді співак полетів до відомого Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той виручив його з біди.
Славетний митець прослухав Солов'ятка і похитав головою:
— Допомогти, на жаль, не можу. Надто пізно. Наслідуючи інших, ти назавжди втратив свій власний голос!