Вовк і лисиця

Лисиця    була   у    вовка   в   наймах, і  чого лише  вовк  забажає,  те  вона  мусила  робити,  бо  була  слабкіша за  нього.  От вона й  почала  думати,   як  би   здихатися  такого  хазяїна. Якось довелося їм іти через ліс, а вовк і каже:
—    Гей, руда, дістань мені чого-небудь на вечерю, бо як не дістанеш, то тебе саму з'їм.
Лисиця відказує:
—    Я знаю один хуторець, там є кілька славних ягняток. Якщо маєш охоту, ходімо туди.
А вовкові тільки того й треба. Вони й пішли.
Лисиця вкрала ягнятко, принесла вовкові, а сама накивала п'ятами. Зжер вовк ягнятко, та одним не наситився. Захотілося ще одне з'їсти. От він і пішов — вайло вайлом, поліз у кошару, а овечка-матка як почала жалібно бекати на весь хутір. Зачули те селяни, позбігалися та й ну лупцювати вовка. Так надухопелили, що він насилу вирвався, прибіг, шкутильгаючи й виючи, до лисиці й каже:
—    Ну й підвела ж ти мене!
Лисиця відповіла:
—    Не будь таким ненажерою.
Другого дня пішли вони знов у поле, і жаднющий вовк каже:
—    Гей, руда, дістань чого на вечерю, бо як не дістанеш, то зжеру тебе саму.
Лисиця й відказує:
—    Он там на хуторі одна господиня сьогодні ввечері пече млинці, ходімо туди.
Пішли вони. Лисиця обережненько скрізь облазила, винюхала, де стоїть   миска   з   млинцями,   поцупила   з   півдесятка   і   принесла  вовкові.
—    На, жери,— сказала й пішла. А вовкові підвесятка млинців — як собаці муха: проковтнув і нема. От він і каже собі:
—    Які ж бо смачні! Піду ще дістану.
Пішов та як допався, а миска геп на підлогу — та й розлетілася з грюкотом на череп'я.
Господиня почула, вибігла, скликала людей. Вони поназбігалися та й ну вовка лупцювати чим попало, аж він насилу втік. Прибіг до лисиці, виючії й шкутильгаючи на дві лапи, та й каже:
—    Ну й підвела ж ти мене, ще гірше, ніж учора. Селяни застукали мене та так прочесали спину!
А лисиця відповіла:
—    Я ж тобі казала — не будь такий зажерливий.
Третього дня, коли вони вийшли з дому, вовк, ледве-ледве шкутильгаючи за лисицею, знову сказав їй:
—    Гей, руда, подбай-но про вечерю, бо як ні, то тебе саму з'їм.
Лисиця відповіла:
—    Я знаю одного дядька, він зовсім недавно заколов кабана, і в нього в льоху повна бодня солонини. Ходімо добудемо.
Вовк на те:
—    Тільки заліземо разом, щоб ти мені помогла, як доведеться тікати.
—    Про мене,— мовила лисиця і показала йому всі лази, а тоді вони пробралися в льох. А там м'яса — їж, хоч лусни.
Вовк як допався — жере та й думає: «Поки всього не з'їм — із місця не рушу. Маю часу досить».
Лисиця також добре поласувала, але їсть та й озирається, на діру поглядає, кудою вони влізли, та все то вилізе, то знов улізе, приміряється, чи пролізе тулуб, як доведеться тікати.  Вовк  і  питає  її:
—    А скажи мені,  руда, чого це ти  все бігаєш  сюди-туди,  то  надвір, то назад?
—    Та треба ж глянути, чи не йде хто. Ти не їж так багато.
Вовк відповів:
—    Поки не виїм усього з бодні, з місця не зрушу.
Тим часом хазяїн, почувши лисиччину шамотню,  підійшов  до льоху. Побачивши його, лисичка вмить вистрибнула надвір, і вовк теж хотів вискочити, та його так розперло, що він застряг у дірці.
Хазяїн схопив дрюка і так учесав сірого, що той і дуба дав.
А лисичка подалась до лісу, радіючи, що здихалася старого ненажери.