Вовчиця

Було то такой в нашім, краю колись давно. Один газда був у лісі за якоюсь орудкою. Там подибав щенятко в корчах. Взяв він тоє щеня, приніс додому та й, аби мати доброго сторожа, вже од маленькости призвичаював до порядку своє щеня. Заніс ’го до хліва і зробив леговисько під яслами.
Годує він, годує того песюка, а песюк росте, такий гарний зробився, що ну! І прив’язався до газди і до бичків, з котрими в однім хліві тримався: куди, бувало, газда іде або їде, то сучка неодчіпно біжить.
От виросла сучка, а така показна! Припало одної зими тому газді поїхати до лісу чи по опал, чи по матеріал. У лісі, станувши, випряг він воли, прип’яв воли до дерева і дав їсти, а сам забирається до роботи. Неподалеки вибрав деревину та й зрубує. Сука лежала перед волами якийсь час, а потому,
піднявшися, сідає на задні ноги, як пси сідають, підіймає пащеку догори й починає вити. На її виття відізвалося з інших сторін виття, і не оплило тільки навіть часу, як три-штири рази зацюкнути сокирою, назбігалося вовків череда немала. Чоловік, видячи, що вовки кинулися на воли, виліз на дерево, а вовки пораються з волами. За півгодини не стало волів. Коли з’їли вовки воли, пішли за сукою- вовчицею в ліс, а бідака газда тогди зліз з дерева, взяв сокиру та й зажурений-зажурений пішов додому. Журба ’го майже з ніг валить, світа не бачить.
На другий день посіпака панський кличе того газду на панщину тяглу. Зібрався він, приходить до пана і оповідає все, як прилучилося і що він тепер не може тягло і панщини робити, бо не має чим. Пан вислухав тоє та й каже: «Купи собі другі воли!» — «Не маю, паночку-таточку, за що!» — «Як не хочеш тяглової панщини, то забирайся, а я грунт такому дам, що схоче і буде мав чим робити!»
От віз і перевіз! Аж валиться чоловік з ніг, так зажурився. Взимі днина коротка, але ночі ні. Смерклося, стемнілося, мороз аж хрустить, шкварчить, а завірюха свище. Мав той газда будинки добрі, а хлів той, де бички стояли і де вовчиця леговисько мала, був троха перебакирився, похилився до подвір’я, до хати, та і двері од того хліва, знадвору отворивши, самі за собою замикалися.
Повечеряв газда, але як та вечеря ’му смакувала, то той знає, хто коли був зажурений. Повечеряв, помолився, сердешний, оддаючися опіці бога і святого Миколая. Кладеся на постіль і гасить світло. Втім, щось навколо хати задудніло-затупотіло. Зірвався з постелі газда, розхухав замерзлу шибу і бачить на своїм обійстю величезну череду псів. А то не були пси, були то вовки. Вовчиська перебігають один другого, виробляють дива. Пізнав він свою суку-вовчицю. За короткий час рипнули двері, а то сука-вовчиця ввійшла до хліва, а за нею двері заперлися. Рипнули двері другий, третій, четвертий раз, а газда дивиться через шибу і рахує, кілько раз двері заскрипіли, і дивиться — більше як тридцять раз скрипнули двері. А що вони тяжкі були а похилені на подвір’я, не можна було їх зсередини так легко одчинити. Коли так через якусь хвилю тихо стало. Вийшов газда а, поглянувши через отвір од засува, що вже нічо з вовків нема на подвір’ю, вернувся до хати і каже: «Не йди до хліва, бо там страшенна тічня вовків, я йду, запру на затичку-кілок і дам знати панові». Жінка перепудилася, засвітила, а чоловік запер двері на кілок та й побіг до двору до пана.
Збудили пана, пан припустив ’го до себе, а був дуже мисливий — ловець, стрілець великий. Розповідали о нім, що раз на ловах побачив кулявого вовка та на дерево виліз і стрілив до него, але схибив — слабував. Врадувався пан, як газда розповів, вислав усіх своїх пахолків і посіпаків з стрільбами, сокирами і дралями і казав обступити хлів. А як розвиднилося, продерли стріху в кількох місцях, звідки стрільці вовків побили. А було всіх до сорока.
Пан попродав шкури, а мужикові за вовчі шкури казав дати чотири бички і не виганяв з грунту.