Ворони і сови

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12


IV

Одного разу,— так оповідала Ворона,— мала я своє гніздо на вершку здоровенної крислатої тополі. Недалеко мене, в конарі тої тополі, в гарному дуплі звив собі гніздо Воробець. Дуже він мені подобався, бо був добрий сусід і розумна голова. Бувало вечором до заходу сонця не раз сидимо в своїх гніздах і розмовляємо з ним про всякі речі. Щира душа була!

Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Воробчик як полетів рано, то вечором не вернув.

«Що се з ним сталося? — подумала я. — Не дай боже, чи не трафилася йому яка лиха пригода! Може, хто бідолаху вбив або в сильце зловив у просі?»

Посумувала я, та що було робити. Минула ніч, Воробця нема. Минув день, далі другий і третій, його таки нема.

«Певно, загиб десь, неборак», — подумала я.

Четвертого дня прилетів Костогриз, посидів на тополі, а побачивши дупло і в ньому порожнє гніздо, вліз у нього. Переночував одну ніч, і сподобалась йому Воробцева домівка. Другого дня вже він зовсім розгосподарився тут.

Не дуже се мені сподобалося, бо з костогризами і сороками я не люблю водити компанії. «Але що, — думаю собі, — Воробця нема, то яке ж я маю право боронити кому іншому оселюватися в його хаті? Про мене, нехай собі й Костогриз сидить».

Аж ось десь так за тиждень прилітає мій Воробець. Він літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своїм гнізді, він крикнув до нього:

— Гей, ти, побратиме! Се моє гніздо. Коли ти, буває, заблудив сюди знехочу, то прошу тебе, забирайся власним коштом із моєї хати.

— Овва, який мені господар! —огризнувся Костогриз, вивставивши голову з дупла. — Се моя хата, не твоя! Відки приходиш випрошувати мене з мого власного кута?

— Твоя хата? — скрикнув Воробець, і чубок йому настобурчився від гніву. — Що се ти говориш? Яким правом вона твоя?

— Таким правом, що я сиджу в ній.

— Ге, ге! То се злодійське право. Я її будував, я в ній жив цілий рік, а ти розбоєм забираєш мені моє! Геть відси!

— Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зламану голову!

Одним словом, посварилися оба порядно, а далі стали на тім, щоб іти до суду.

— Се не може бути! Я мушу дійти свойого права! — гарячився Воробець.

Я чула сюю розмову і зацікавилася дуже, якого-то судію вони собі знайдуть. Тож, коли оба противники полетіли, я назирцем за ними.

Летять вони низом, а я горою. Видно мені все довкола. Бачу, недалеко нашої тополі мав своє гніздо дикий Кіт. Він якраз тоді лежав у засідці і чув сварку Воробця з Костогризом. А як вони договорилися до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозі, впер очі в сонце, підняв передні лаби, мов хреститься набожно, і, знай, муркоче святі приповідки:

Не чини Другому, що тобі не мило!
Над сто добрих слів вартніше одно добре діло.
Як хвіст не криє пса від мух і від сльоти,
Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.

Вартніший овес, ніж солома вівсяна,
Від молока вартніша є сметана,
Вартнішии плід, аніж гілляка та,
А від життя вартніша чеснота.

До досконалості провадять три дороги:
Для бідних не щади підмоги,
Для добрих май в душі зичливість,
Для всіх же — справедливість.

Воробець і Костогриз, летячи якраз попри те місце, побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання.

— Слухай, — мовив Костогриз. — Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник. І мудрий, і справедливий, то певно. Ходімо до нього, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти ліпшого суддю.

— Але ж се Кіт! — мовив Воробець.— Се наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до нього?

— Ну, то станьмо здалека, — мовив Костогриз. — Посідаймо ось тут на гілляці і розповіджмо йому свою справу.

— Добре, посідаймо.

І справді, оба супірники сіли на гілляці над самим Котом, поклонилися йому, а Костогриз промовив:

— Святий стовпниче! Бачачи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу. У нас зайшла сварка. Вислухай нас, а котрого признаєш неправим, того можеш з’їсти.

— З’їсти! — жалібно промовив Кіт. — Але ж, дітоньки, що ви мовите! Вже три дні і три неділі, як я зарікся їсти м’ясні страви і мордувати божу живину. Ні, я не з’їм, але розсуджу вас по святій, щирій правді. Тілько, мої серденятка, я старий, глухий. Ходіть ближче, ось тут коло мене, і розповіджте, що се за сварка зайшла поміж вами!

Оба супірники повірили хитрому Котові, злетіли з гіллячки і поставали перед ним. А йому, драпіжникові, тільки того й треба було. Одним мигом скочив, ухопив одного в свої острі пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і, радісно муркотячи, поніс до свойого гнізда.

— Отак, — закінчила свою річ Ворона, буде й вам усім, коли вибирете собі Сову на царя. Вночі ви спите, а вона видить і літає і буде вам шкодити. А вдень, коли ви літаєте, коли вам треба підмоги, вона сліпа, не бачить нічого і спить у своїм дуплі. Яка ж вам користь із такого царя?

Почувши се, птахи подумали:

«Правду мовить Ворона. До хріну нам такий цар здався! Краще забираймося геть і жиймо так, як жили досі».

І недовго думаючи, всі вони розлетілися, кождий у свою дорогу. Лишилася тільки Сова і Ворона. Сова сиділа на престолі, ждала коронації і дивувалася, чого се нараз усі птахи порозліталися. Тоді Ворона почала кпити собі з неї.

— А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти ліпше не жди, бо з твоєї коронації і так нічого не буде. Хіба не бачиш, що всі птахи розлетілися?

— Га, погана Вороно! — скрикнула Сова.— Я знаю, се ти наструнчила їх против мене. Але чекай, я тобі сього не дарую. Віднині я і весь мій рід виповідаємо війну тобі і твойому родові, аж доки Сова не буде царицею над усіма птахами.

— Отся війна, мій царю, — мовив старий Каркайло, — ведеться й досі і не скінчиться, мабуть, ніколи, бо на те нема надії, щоби птахи вибрали ще колись Сову за царя.

— Так що ж нам в такім разі робити? — спитав воронячий цар.

— Я думаю, — мовив Каркайло, — що треба з усіх тих рад, які тут досі були висловлені, взяти потрошка з кождої. Треба післати когось між сови — се так. Треба воювати з ними — се певно. Та наразі треба держатися в спокою — се розуміється. Щоб нас не повбивали, мусимо втікати, а коли хочемо побідити — мусимо підождати. Але до того всього треба ще одного. Треба способу, щоб усі ті річі злучив у одну цілість. Треба хитрості.

Всі ворони сиділи, пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій раді, але ніхто не розумів її гаразд.

— Мудро ти радиш, дядечку, — мовив воронячий цар, — але нехай мене суха ялиця поб’є, коли я розумію, до чого ти гнеш.

— До того гну, що треба нам узятися на хитрощі в війні з совами, ось що! — мовив Каркайло.— Треба нам мати одну раду і зробити з ними так, як три круки зробили з Яструбом.

— А як же вони зробили з ним? — запитав воронячий цар.

— Е, то цікава історія, — мовив Каркайло. — Слухайте ж, дітоньки, як то колись було.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

5 дитячих аудіокниг, які варто послухати в навушниках Audio-Technica
Як показує практика, читання не завжди миттєво стає улюбленим заняттям будь-якої дитини – досить часто цей процес асоціюється виключно з навчанням та школою, тому викликає втому та неприємні емоції. У той же час, допитливість та цікавість так і залишаються головними рисами характеру більшос...
День Ангела. Червневі імена
1 червня — Іван, Сергій; 2 — Іван, Йосип, Раїса, Микита, Тимофій, Олексій; З — Костянтин, Олена, Михайло, Федір, Касян; 5 — Михайло, Леонтій, Фросина; 6 — Євпраксія, Стефан, Федора, Микита; 7— Іван; 8 — Юрій, Олександр, Олена, Андр...