Вернидуб

 Була собі одна жінка. От народила вона сина. І мати й батько не могли намилуватися тим великим і дужим дитям. І сусіди й знайомі приходили подивитись, а згодом, як чутки розлетілися по світу, прибували люди з інших країн хоч поглянути на того хлопця. Бо ніхто не пам’ятає, щоб де яка жінка ще коли таку дитину привела.
 От стали думати, як хлопця назвати. Радилися так і сяк, а не могли домовитись.
 Тоді повитуха й каже:
 – Це дитя небувале, дайте йому й небувале ім’я.
 – Ваша правда, бабусю,– каже батько.– Назвемо його Вернидубом.
 Так і зробили.
 Хлопець що не день, то все дужчав. Батько з матір’ю не знали з дива, що й робити, коли синок на третьому році став виривати ялини завтовшки з ногу. На сьомому вже й за буки брався. А чотирнадцяти років він таку велику силу мав, що найбільші буки й дуби, як хисткі коноплини, з землі висмикував і по вісімдесят зразу на плечах додому носив. Коли ж минуло йому сімнадцять, не міг більше парубок дома сидіти, бо не мав роботи по собі та й світу хотів побачити. От він і каже батькам:
 – Послухайте, тату й мамо! Ви добре знаєте: хто на печі сидить, тому ні про що говорить. Хотів би я побачити, як люди живуть. Піду в світи. Не бійтеся, я вас не забуду й на старість догляну.
 Батьки погодились, бо ніколи не йшли проти його волі.
 – Іди, сину,– каже батько,– та шануйся і не чини людям лиха!
 Попрощався Вернидуб з батьком та матір’ю і пішов собі в світ. Іде та й іде,
 аж бачить – чоловік гори верне й з одного місця на друге переставляє. От узяв він одну гору та й поставив Вернидубові на дорозі, щоб той не пройшов.
 – Прийми мені цю гору з дороги,– каже йому Вернидуб.
 – Такого я ні для кого ще не робив,– відповідає Вернигора,– та прийму, як ти за мене дужчий.
 – Нумо боротися,– каже Вернидуб.
 Взялись вони в ручки, і Вернидуб кинув Вернигору об землю.
 Та й не посердились, а потоваришували. Вернигора прибрав з дороги ту гору, й пішли вони далі разом.
 Ідуть та й ідуть, аж дивляться – чоловік залізо в руках місить, а з дороги поступиться не хоче.
 – Зійди з дороги! – каже йому Вернидуб.
 – Абикому я не сходжу,– одказує Місизалізо,– хіба як котрийсь із вас за мене дужчий.
 – Нумо боротися! – каже Вернидуб.
 Узялись вони боротись. Вернидуб так кинув Місизалізом об землю, що той ледве за годину встав.
 Тоді зібралися і йдуть далі вже втрьох. Коли бачать – валка возів із залізом на крутім узвозі у глині застряла й ані руш. Візники ж коло возів тих бідкаються, не знають, що їм робити.
 – Чого це ви стали? – питає їх Вернидуб.
 – Та нехай йому абищо,– каже один.– Залізо веземо, та, бачите, у глині застряли. Аж тридцять восьмеро коней запрягли, а й з місця не зрушимо. Помогли б нам, як ви дужі.
 – Добре,– каже Вернидуб,– це можна, як дасте заліза, скільки котрийсь із нас піднесе.
 – Ой,– кажуть ті,– беріть хоч скільки усі троє піднесете, тільки пособіть нам з цієї глини вибратися, бо ми тут і пропадемо!
 – Ну, то випрягайте ж коней! – каже Вернидуб.
 Зачепив він воза мізинцем за дишло і завиграшки витяг на гору. Так і другого, й третього, і усю решту…
 – Ой лишенько, що ж це таке? – кажуть господарі й дивуються з Верни- дуба, що таку роботу він мигцем зробив.
 – А тепер давайте-но, що обіцяли,– каже Вернидуб,– а ти, Вернигоро, покажи лиш свою силу.
 Вернигора позбирав усе залізо з тих возів собі на плечі й ще кричав, що мало. Хотів і вози, і коней, і людей, і все забрати. Але Вернидуб не дав.
 – Вгамуйся,– каже,– буде з нас і самого заліза.
 – Хлопці,– гукає тоді Місизалізо,– знаєте що? Я з цього заліза три ціпи зроблю, та й підемо молотити.
 – Ге? Ну то добре,– каже Вернидуб, сідає з Вернигорою на колоду та й дивиться, що робить Місизалізо.
 А той місить, місить залізо, як тісто, викачує і в’яже з нього ціпи. За якусь там хвилину уже й три ціпи готові, кожен більш як на півтори тисячі пудів.
 От приходять побратими до одного пана. У того пшениці – скирти стоять, а молотників немає. Заходять вони до нього та й питають, чи не треба йому молотити.
 – Якби вас,– каже пан,– та була хоч із сотня, то оце б і почали, а коли троє, переводити добро не дам.
 – Овва! – каже Вернидуб.– Коли ми вам до завтрашнього вечора оці скирти не помолотимо, робіть з нами, що знаєте.
 – А що ж вам платити? – питає пан.
 – Та хто його знає,– каже Вернигора,– хіба як дасте, скільки піднесемо, то згодні.
 Пан пристав на те, бо думав, що вони й пуда не піднесуть.
 От ледве розвиднилось, хлопці взяли ціпи й стали молотить, та не снопами, а скиртами. За якусь там годину все й скінчили.
 – Хлопці! – каже Вернигора.– Перелопатити намолочене нема чим, то давайте провіємо.
 Дмухнули – і полетіла полова на всі боки, розлетілася, а зерно, чисте, як золото, зосталося на землі. Пан гнівається, що всю полову йому роздмухали, а Вернидуб і каже:
 – Не журіться. Чого вам на поле її вивозити? Оця шкода на користь вам пішла. Що з тієї полови? Зате ж ось пшениці – готуйте засіки.
 – Вони давно готові,– каже пан,– а де мішки на ваш заробіток?
 – Ви позичте нам. А ми повернемо.
 – На позички в мене мішків нема.
 – Ну, коли так – то все зерно до вашої комори позносимо.
 От вони те збіжжя зсипали в комору, вікна й двері позабивали, а тоді Вернигора схопив комору, взяв її на плечі, та й пішли собі.
 Пан тільки очі витріщив – що воно робиться? Шкода йому було, та що мав казати: сам обіцяв – скільки піднесуть, те й їхнє. Думав, думав – що тут діять? Мав він прелютого бугая в повітці. От і звелів, щоб його на тих молотників випустили, нехай їх поколе. Хлопці, раді та веселі, йдуть собі дорогою. Та Вернидуб знав, що це так собі не минеться. Трохи пройшли, от він і каже Місизалізові:
 – Ану, братику, оглянься, чи ти нічого не бачиш?
 – Е,– каже,– бачу. На нас лютого бугая випустили. Тікаймо мерщій!
 – Тікайте, як вам так хочеться,– каже Вернидуб.– А я його тут почекаю.
 Ті обидва пішли собі далі. А Вернидуб стоїть, жде бугая. Як вискочив бугай – та просто на Вернидуба! Той як ухопив його за роги, підняв та й кинув об землю так, що бугай і стих одразу. Узяв тоді Вернидуб його на плечі, наздогнав своїх та й поклав Вернигорі на ту комору.
 Так і пішли вони далі.
 Пан дивився згори, з свого замку, що воно діється, та як побачив, що Вернидуб бугая убив, зараз же звелів дикого вепра на них випустити, який роздирав усіх на ходу.
 Вернидуб ізнов звелів Місизалізові оглянутися, чи нічого там не бачить.
 – Чом не бачу,– каже той,– дикий вепр за нами біжить, аж піниться з люті.
 – Ну, ви йдіть, а я його тут почекаю.
 От вепр добігає – і просто на Вернидуба страшенні ікла наставив. А Вернидуб як ухопить його – той і дух спустив.
 Догнав своїх Вернидуб та й вепра поклав Вернигорі на комору. Отак і йдуть собі далі. Тут уже пан розгнівався, що й не сказати! Сів він із челядниками на вози та за молотниками, що аж закуріло,– сподівався, що все одбере. Хлопці бачать, що робиться, от Вернидуб і каже:
 – Ну, братики, не хочу я їм зла. Ви йдіть собі далі, а я знаю, що зроблю.
 От заходять вони в ліс. Вернидуб узяв навивертав найбільших дубів і загородив ними дорогу, так щоб пан із своїми челядниками далі не поїхав.
 Настав тоді побратимам спокій.
 Занесли вони частину заробленого Вернидубовим батькам, другу – Міси- залізовим, а третю – Вернигориним.
 – Тепер, хлопці,– каже Вернидуб,– треба нам іти далі в світ. Ти, Міси- залізе, зроби мені з оцих ціпів топір, якого ще ніхто в світі не мав.
 Коли топір був готовий, Вернидуб підкинув його вгору і підставив спину. Топір упав і переломився об спину надвоє.
 – Е,– каже,– це не годиться. Заміси крутіше.
 От Місизалізо став, замісив йому ще крутіше. Вернидуб знов підкинув то- пір догори, і він цього разу уже не переломився об його спину.
 – Ну, добре,– каже,– ходімо.
 Ідуть вони та й ідуть, приходять до якогось міста. Воно все в чорне сукно повите. Заходять до шинку, попоїли, підкріпились, а тоді й питають, що тут доброго чувати?
 – Ой, нічого доброго,– шинкар їм.– Наше місто у превеликій жалобі, а найбільше сумує король. Цими днями пропали усі його три доньки. Ходили вони щодня утрьох купатися, а це пішли та хтозна-де й ділися. Люди кажуть, що на свої очі бачили, як троє зміїв прибігли й украли їх. Де королівни тепер, ніхто й не знає, тільки нібито їх усіх трьох ті змії в одну нору затягли й спустилися під землю. Наш король з горя не знає, що й робити. Він пообіцяв будь-яку з них віддати за того, хто знайде й порятує його дочок.
 – Коли оце й усе лихо,– каже Вернидуб,– то йому можна зарадити. Біжи до короля й скажи, що ми втрьох визволимо його дочок, як дотримає він свого слова.
 Зараз же побіг шинкар чимдуж до короля.
 – Найясніший королю,– каже,– приніс я вам добру звістку, ось тільки послухайте.
 – Та яку б там добру звістку приніс ти в моєму горі?
 – А таку: до мого шинку зайшли троє подорожніх та й питаються, що тут чувати і чого місто в чорне повите. Я їм усе розповів. А один мені и каже: коли, мовляв, у нас оце тільки й лиха, то йому можна зарадити, визволять вони королівен, як дотримаєте свого слова і за кожного з них віддасте свою дочку.
 Король дуже зрадів і зараз же звелів привести тих трьох чужинців до себе. Наші троє хлопців сміло стали перед королем, і їм знову розповіли все, що та як сталося.
 – Ну, найясніший королю,– каже тоді Вернидуб,– ця робота якраз для нас. Звеліть приготувати дванадцять волів, дванадцять кілограмів каші і дванадцять печей хліба та ще конопель і льону на мотузок – а там покладайтесь на нас і на долю, ми все зробимо.
 – Усе, що захочете, дам,– каже король.
 На другий день усе вже було готове.
 Пішли побратими. Приходять на луки, де, кажуть, пропали королівни. Аж бачать хатку, мовби для них приготовлену. Там і поселилися.
 – Тут нам буде добре,– каже Вернидуб.– Як двоє підуть нору шукати, третій дома їсти варитиме и мотуз сукатиме.
 Першого дня лишився дома Вернигора, а Місизалізо з Вернидубом пішли в ліс нору шукати. Вернигора взявся мерщій до роботи. Наносив дров, розпалив, наставив казан із водою, узяв пшона та м’яса з цілого вола і вкинув у казан, хай собі вариться. А сам сукає мотуз та дивиться, щоб не збігло. От уже зварилась каша, і він мав її одставити.. Коли це хтось гукає з комина:
 – А що ти робиш у моїй хаті?
 Глянув Вернигора вгору – аж то Лікотьборода: чоловік на п’ядь, а борода на лікоть. Злякався трохи Вернигора, але сміливо йому відповідає:
 – Кашу варю.
 – Вариш то вариш, а їсти не будеш.
 – Ти не будеш! А їстиме Вернидуб з товаришами,– та й хотів одставити кашу.
 А Лікотьборода знову:
 – Вариш кашу, вариш, а їсти не будеш.
 – Ти не будеш! А їстиме Вернидуб з товаришами,– каже Вернигора та й одставив кашу.
 А тут знову Лікотьборода:
 – Вариш кашу, вариш, а вже зварив?
 – Зварив, а тобі що?
 – То я її гарячою у тебе на спині з’їм.
 Тут Лікотьборода спустився з комина, притиснув бідолашного Вернигору до землі, висипав гарячу кашу йому на спину і всю поїв. Тоді шугнув собі вгору і щез у комині.
 А Вернигора насилу встав. «Що,– думає,– робити?» Аби не осоромитися перед побратимами, наносив він води, нарубав м’яса, насипав пшона та й став варити і чекати товариство. Аж приходять вони увечері та зараз до нього:
 – Ну що, зварив?
 – Та зварив, зварив, тільки одставте собі самі.
 – А ти?
 – Я слабий, не їстиму.
 Ті одставили, покуштували – а каша недоварена, м’ясо сире.
 – Чого ж ти недоварив? – питає Вернидуб.– І мотуза не зсукав?
 – Ти ж бачиш, нездужаю,– стогне Вернигора, але не каже, що до чого.
 – То сьогодні всі день згайнували; і ми нори не знайшли. Завтра Місизалізо буде дома, а ми підемо шукати.
 Другого дня Вернидуб і Вернигора обнишпорили по всіх куточках, по всіх усюдах, та нічого не знайшли. А Місизалізо варить кашу та й варить і мотуза сукає та сукає. От уже каша доварилася, що вимішати її та й одставляти можна. Коли це Лікотьборода з комина:
 – Вариш ти кашу, вариш, а їсти не будеш.
 – Ти не будеш! А їстимуть її мої побратими,– відповідає Місизалізо.
 А Лікотьборода знову:
 – Вариш кашу, вариш. А їсти не будеш.
 – Ти не будеш. А їстиме її Вернидуб з товаришами.
 А за третім разом відставив Місизалізо казана, а Лікотьборода знову:
 – Вариш кашу, вариш, а вже зварив?
 – Зварив, а тобі що?
 – Тепер я її гарячу у тебе на спині з’їм! – Та й спустився із комина вниз. Притиснув бідолашного Місизаліза до землі, висипав кашу з казана йому на спину, поглитав усе та й щез.
 «А щоб тобі добра не було»,– подумав собі Місизалізо і насилу звівся. За-ходився знов носити дрова, воду і варити кашу вдруге.
 Увечері приходять голодні товариші додому й сідають до каші. А каша не-доварена, м’ясо сире…
 – Чого ж це ти недоварив? – питає Вернидуб.– Та й мотуза недосукав?
 – Ох, зробив би я все,– каже Місизалізо,– та занедужав трохи, аж чогось робота не береться.
 – Отак,– Вернидуб йому,– і ми сьогодні нори не знайшли. Завтра підете ви вдвох у ліс, а я зостанусь дома.
 На третій день ті двоє зібралися до лісу і їсти взяли, бо боялися, що на голодний харч додому прийдуть. Вернидуб хутенько наносив дров і води, порубав вола й поставив каШу. А поки там варилося, то він мотуза на три тисячі сажнів зсукав. От підходить він кашу одставити, а тут Лікотьборода з комина:
 – А що це ти пораєшся в моїй хаті? Чи не кашу вариш?
 – Авжеж, кашу. Та вже вона й зварилася, щоб ти знав. Злазь лиш сюди, чого тобі треба від моєї каші?
 Лікотьборода спустився з комина, щоб і в цього на спині кашу з’їсти. Та Вернидуб міцно схопив Лікотьбороду за бороду. Йому ще вчора здалося, що тут непевне коїться, то й заздалегідь знайшов собі дубову колоду і надколов її трохи. От притягнув Лікотьбороду до тієї колоди, защемив йому бороду й пальці та й ну його частувати. Став Лікотьборода проситися, як тільки вмів, щоб пустив його Вернидуб, він більше, мовляв, не буде. А Вернидуб його чистить та гукає, щоб оддав той свою бороду, то пустить, бо здогадався, що в тій бороді вся його сила. Лікотьборода довго випрошувавсь, обіцяв, що й нору покаже, ту, що шукають вони. Вернидуб так розгнівався!
 – Ну, дивись, добром не хочеш, буде злом. Побачимо, чи ти швидше втомишся тримати свою бороду, чи я тебе бити.
 Бачить Лікотьборода, що нема ради, та й пустив бороду з рук, а Вернидуб витяг її з колоди й сховав у кишеню, тоді пустив Лікотьбороду й каже йому:
 – А бач? Якби був послухав мене зразу, не дійшло б до бійки.
 Як побачив Лікотьборода, що вільний він,– ноги на плечі та навтіки, що аж курява знялася. Прибіг прямісінько насеред луки, відсунув там якийсь камінь і щез під ним. А Вернидуб усе те добре бачив. Йому цього тільки й треба було.
 Увечері приходять ті двоє голодні додому. Навмисне пізненько, щоб не їсти недовареної каші.
 – Ну що, знайшли нору? – привітав їх Вернидуб.
 – Де там! – одказують.– А ти кашу зварив?
 – Зварив, ходіть їсти!
 – Та нехай добре увариться й вичахне,– каже Місизалізо.
 Хотіли, бач, узяти Вернидуба на глузи.
 – А ви,– каже,– покуштуйте, може, якраз до смаку вам буде.
 Куштують ті, а каша холодна. Догадались вони, що до чого. Та й прикро їм
 стало: у них спини припечені, а у Вернидуба ні. А не сказали нічого, тільки ззирнулися і все зрозуміли. А коли став їм Вернидуб розповідати, як він Лі- котьбороду в колоді защемив, ще й бороду його показав їм, і похвалився, що вже не треба шукати, нора тут, посеред луки,– ті ще гірше на нього розгнівались, хоча й знаку не подали.
 От уранці подались вони насеред луки, одсунули камінь, бачать – нора. Добре, а кому ж туди спуститись? Згодився Місизалізо. Обв’язався мотузком, стали вони його спускати у ту нору. Не спустили ще й на добрих двадцять сажнів, як став він кричати і за мотуз смикати, щоб витягали. Вони й витягли.
 – А що там, братику?
 – Ой, темно, як уночі, та ще звідусюди стали на мене жаби плигати й гади шипіти, замалим не з’їли.
 – Ну, коли нема з тебе пуття,– каже Вернигора,– піду я.
 От стали його спускати. Ледве на сотню сажнів спустили, а він уже так за мотуз смиче, аж мало не перервав. Мусили і цього витягати.
 – Ой,– каже, коли виліз,– що жаби та гади, то ще півбіди! А тільки чад і полум’я завалує, трохи не пропав я.
 – Немає, бачу, з вас пуття,– каже Вернидуб.– Тепер же мене спускайте. Та глядіть від нори ані руш. Вартуйте тут. І мотуза не витягайте, поки я тричі добре не смикну.
 От узяв він свій топір, обв’язався мотузом і летить та й летить униз. Аж ось прилітає в підземний світ. Прилетів, та не знає, що й чинити, бо там пітьма така, що хоч в око стрель. Коли це хтось обізвався:
 – Віддавай мою бороду!
 – Еге,– каже Вернидуб,– то це ти, голубе! Віддам я тобі бороду, та спершу до найстаршої королівни мене заведи.
 Лікотьборода зрадів, що віддасть Вернидуб йому бороду, і повів його пеклом. А там же так темно та порожньо! Коли трохи згодом заблищало десь оддалік світло.
 – Ну ,– каже Лікотьборода,– іди на те світло, там і є найстарша королівна, а мені віддавай бороду!
 – Е, ще не віддам. Побудь-но тут. Як прийду, то скажу, що робити.
 От Лікотьборода жде, а Вернидуб іде та йде на те світло. Довго йшов. Коли
 це бачить – стоїть мідний замок, увесь так і сяє, а сам на сорочій лапці крутиться, що й не зайти до нього. Та Вернидуб тупнув раз ногою – і став замок. В покоях сиділа найстарша королівна – вишивала. Як увійшов Вернидуб, вона страх перелякалася, що людину побачила.
 – Чоловіче,– каже йому,– де ти тут узявся? Сюди ж ніколи ні пташка, ні комашка не залітала.
 – А я прийшов визволяти вас.
 – Ой, як тобі мене визволити, коли маю я за чоловіка змія з шістьма головами! Як він тебе тут застане – полум’ям дмухне, спече тебе і з’їсть.
 – Та не з’їсть, я топір маю.
 – Ну, коли ти наважився з ним боротись, то на тобі оце питво, випий кухоль – одразу подужчаєш. Та ховайся за двері, мого чоловіка зараз нема дома, пішов за три милі бджоли оглянути.
 Коли це гуп серед двору кам’яна гирлига, мало не на сорок пудів. То змій її наперед шпурнув додому, повертаючись од бджіл. Вернидуб вийшов надвір, ухопив гирлигу та й кинув на дев’ять миль назад. Змій і догадався, що якогось гостя удома застане, вернув по гирлигу й узлився, що мусить додому на плечах її нести. От приходить додому, лютий, вогонь так і б’є з усіх пащек, обнюхав усі кутки та як зареве:
 – Фу, жінко, людським духом тхне! Хто тут, я його з’їм!
 – Та хто б це тут де взявся? Тут одвіку людська нога не ступала!
 – Не балакай, веди його сюди, бо тебе з’їм!
 Коли Вернидуб з-за дверей та й став перед ним сміло.
 – Ось я,– каже,– чого ти від мене хочеш?
 – Гм,– задумався змій, побачивши перед собою Вернидуба з топіром.– Це ти мою гирлигу назад від дому закинув?
 – Я! Прийшов боротися з тобою.
 – Ну, побачимо, що з того вийде. Та спершу годиться підкріпитись, а тоді підемо на мій тік. Жінко, а дай нам чогось попоїсти.
 Королівна встала, принесла їм свинцевого хліба й дерев’яного ножа та й поклала на стіл.
 Змій подав хлібину Вернидубові.
 – Мені,– каже Вернидуб,– твого хліба не треба, а як ти такий голодний, то їж сам та набирайся сили.
 Змій одбатував собі шмат свинцевого хліба та й з’їв, мов за себе кинув.
 – Ну, ти вже готовий? – питає Вернидуб.
 – Уже,– каже змій,– ходімо на мій тік.
 От вийшли вони на тік, а тік той не глиною битий, а свинцем залитий.
 – Бери мене й, на скільки подужаєш, у свинець зажени,– каже змій.
 Вернйдубові не треба було двічі загадувати. Ухопив він змія та й загнав у
 той свинець по пояс. Змій вискочив із свинцю і загнав Вернидуба вище пояса. Вернидуб миттю вискочив і так ударив змієм, що тільки його шість голів із свинцю вистромились. А тоді схопив свій топір та всі голови й постинав.
 Королівна не могла йому надякуватись, що од змія її визволив, і просилася, щоб їм мерщій тікати з цього пекла до її рідного батенька.
 – Е,ні,– каже Вернидуб,– я ще маю твоїх сестер визволити. Отоді й по-вернемось до твого батька. А тим часом перебудеш ти в доброму сховку. Забери, що маєш, що можеш узяти з цього замку.
 Хоч як вона умовляла, щоб далі не йшов, бо її сестри ще в страшніших зміїв, і він там загине, та все дарма. Узяла тоді вона з-над дверей мідний прутик, хльоснула ним замок – і враз стало з нього таке гарне мідне яблучко. Вернидуб поклав його в кишеню, й пішли вони до нори.
 Аж тут Лікотьборода:
 – Віддавай мою бороду!
 А Вернидуб:
 – О, ще не час, проведи нас до нори, а там побачимо!
 От Лікотьборода й провів їх любесенько аж до нори. Вернидуб обв’язав ко-ролівну мотузком, смикнув тричі – її й потягли нагору.
 Далі мусив Лікотьборода одвести Вернидуба до середульшої королівни. Довго ішли вони поночі, аж поки вдалині блиснуло світло.
 – Ото там живе середульша королівна,– каже Лікотьборода,– туди й іди.
 – А ти ж чого не йдеш?
 – Боюся. Віддай уже мені мою бороду, щоб там де не пропала.
 – Мовчи, бо щоб не наврочив! Будь під боком,– коли треба, я тебе покличу.
 От ідуть вони, а та дорога чимдалі стає ясніша. Аж ось дивляться – височить перед ними срібний замок і крутиться на сорочій лапці – ніяк зайти. Тупнув Вернидуб двічі ногою, замок і став, брама відчинилася. Увіходить – а там сидить біля вікна середульша королівна – вишиває. Як побачила людину, схопилася й кинулась назустріч.
 – Де це ти,– каже,– тут узявся, чоловіче добрий? Вертайся мерщій, бо живий звідси не вийдеш.
 – Не бійтеся, королівно,– каже Вернидуб.– Приніс я вам вітання від вашого батька й старшої сестри. Її я вже від змія визволив і вирядив на білий світ. Тепер і вам не довго отут гибіти.
 Як почула ж вона, що шестиголового змія вже вбито и сестра її на волі, то так звеселіла! Запросила Вернидуба до кімнати й дала йому кухоль такого питва, щоб він випив та ще дужчий став. А сама так наказує, щоб він остерігався її чоловіка дев’ятиголового, коли той вернеться: пішов він за дев’ять миль до бджіл довідатися.
 Коли це іуп гирлига кам’яна серед двору, мало не в шістдесят пудів!
 – Ну ,– мовила королівна,– оце вже мій чоловік зараз тут буде. Стережися, щоб він тебе не спік та не з’їв.
 – Це ще,– каже Вернидуб,– побачимо! – І вийшов надвір.
 Узяв він гирлигу, розмахнувся й на дванадцять миль назад її закинув. Змій думає – хто ж це йому гирлигу завернув? Забурчав, аж земля застугоніла, пішов узяв гирлигу на плечі та цілу дорогу лаявся, що мусить її на плечах нести додому. Приходить такий лютий: вже не пара – полум’я з пащек бухкає. Обнюхав він усі закутки та й заревів:
 – Фу, людським духом тхне!
 – Що це ти кажеш? – умовляє королівна.– Де б тут людина взялася?
 Сюди й горобець з білого світу не залетить!
 – Фу, людським духом тхне! – удруге заревів змій.– Веди її сюди, хоч
 би там де вона була.
 – Ось я! – вискочив Вернидуб з-за дверей.– То й що? – І поглянув йому сміло в очі.
 – Ти диви який! – заревів змій, побачивши Вернидуба з топіром.– То це ти мою гирлиіу назад закинув?
 – Я,– каже Вернидуб,– як не віриш, нумо боротися.
 – Нумо,– каже змій.– Та спершу наїмося. Жінко, а подай нам попоїсти.
 Королівна принесла й поклала на стіл залізну хлібину і свинцевий ніж.
 – Ріж собі,– каже змій,– та набираися сили, бо зі мною матимеш ти клопіт.
 – Є в мене й так сили, що вже годі. А тобі як треба, то їж.
 Змій гриз свій хліб, аж іскри сипалися і пропалювали землю. От Вернидубові набридло* чекати.
 – Чи ти,– питає,– вже наївся?
 – Вже,– відповідає той.
 – То ходімо боротися.
 Вийшли на тік, що був не глиною битий, а залізом литий.
 – Починай ти,– каже змій,– бо як я почну, то буде тобі гірше.
 – Е, як ти такий сміливий, то починай ти. Не дбай про мене.
 От змій ухопив Вернидуба і так кинув на тік, що той по груди вгруз. А Вернидуб як рвонувся, то більш половини току вирвав. Змій і злякався.
 – Ну,– каже,– може, годі. Помиримось?
 – Помиримось? – Вернидуб йому.– Еге, так і помиримось! Я ще покажу тобі, хто з нас насправді дужчий!
 Та як ухопить змія – загнав його в тік, що лишень голови стирчать.
 – Ну,– каже Вернидуб,– вилазь!
 А змій і не поворухнеться. Ухопив тоді Вернидуб топір та всі голови й постинав.
 Визволена королівна з радощів не знала, що робити. Вернидуб велів в їй мерщій зібратися та на білий світ рушати.
 Взяла вона з-понад дверей срібний прутик, хльоснула ним замок, і вмить стало з нього срібне яблучко. Вернидучб поклав те яблучко в кишеню.
 А Лікотьборода вже їх чекає. Провів обох аж туди, де з нори виходити, і вирядили королівну на білий світ.
 А Вернигора з Місизалізом за першу королівну змагаються, чия вона буде. Коли ж друга прибула, то поділилися вони обидва між собою та й хотіли піти собі. А королівни як стали благати та вмовляти, що їм без третьої сестри хоч і до батька не вертай, ті погодились ще почекати.
 А слухняний Лікотьборода повів Вернидуба до третього замку. Показав на замок, що здалеку у темряві сяяв, та й знову своєї:
 – Оддай уже, Вернидубе, мою бороду!
 – Цссс!..– каже той.– Скоро вже віддам.
 Та й рушив до замку. Ніколи ще Вернидуб не бачив такої краси й таких роз-кошів. Від золота все сяяло! Та вертівся замок на сорочій лапці і не зупинявся. Тоді Вернидуб тупнув тричі ногою – замок так і став, і брама відчинилася.
 Зайшов він.
 А королівна вишивала, біля вікна сидячи, побачила його та й вибігла назустріч.
 – Ой,– каже,– що ти собі, чоловіче, думаєш? Чого ти сюди прийшов? Тікай звідси мерщій! Бо мій чоловік – змій із дванадцятьма головами – всього на дванадцять миль відійшов, на бджоли поглянути. Як він тебе тут застане, буде тобі край. А вже ось-ось прийде!
 – Та не журіться, королівно,– каже Вернидуб,– я вашого чоловіка не боюся.
 ї розповів про двох її старших сестер.
 Уперше, скільки вона тут, ожило її серце, та тільки дуже їй за Вернидуба журно, бо її чоловік сильний був. Посадила вона гостя біля себе й принесла йому кухоль питва – як вип’є, то зараз же стане втричі дужчий. Ледве він допив, земля застугоніла й шибки забряжчали,– це вже змій од бджіл вертався, а щоб свою важелезну гирлигу не нести, то шпурнув її у двір. Вернидуб вискочив із замку, взяв гирлигу, розмахнувся добре й удвічі далі її назад кинув. Змій присягся, що провчить того, хто це зробив. Але ж вернувся по гирлигу, взяв її на плече й посунув додому. Прийшов лютий, зубами скрегоче, полум’я так і б’є з пащек. Вернидуба він ще здалеку почув.
 – Фу, людським духом тхне! – заревів щосили.
 – І хто б сюди наважився прийти,– втішає королівна,– коли тебе всі бояться!
 – Не балакай! Тут є чоловік! Де він? – реве змій.
 – Осьде я,– став перед ним Вернидуб із топором.– А хіба що?
 – Та нічого,– каже змій.– А не боїшся мене?
 – Чого б я тебе боявся? Я ж далі гирлигу кидаю, як ти.
 – Ну, коли це ти кинув, молодець! Давай руку!
 Потисли один одному руки. У Вернидуба аж пальці побіліли, а в змія кісточки захрущали. Змій аж загув од болю й дихнув на Вернидуба вогнем.
 – Е,– каже,– я й не знав, що ти такий молодець! Та давай повечеряємо, тоді й поборемося, хто дужчий. Бо то був би сором, щоб одна твоя голова над моїми дванадцятьма верх узяла.
 А сам аж кипить од злості. Королівна принесла сталевий хліб і залізного ножа. Змій і припрошує Вернидуба.
 – Навіщо мені сталитися? – каже Вернидуб.– Мене мати за сімнадцять літ навіки насталила, та й на світі я вже у бувальцях побував. А по твоїх пальцях бачу, що ти ще не дуже бувалий. То стались!
 Після вечері вийшли вони на сталевий тік боротись.
 – Ой,– починає змій,– чи ж мені з тобою, такою мухою, битись? Ганьба мені й сором з тобою, дрібнотою, заходити! А ти, Гарфо, не гарцюй! (Гарфа– то зміїв кінь з дванадцятьма крилами.) А ти, пташе, не співай, поки я не зведу його зі світу.
 Та зараз же схопив Вернидуба і загнав його по пояс у сталевий тік.
 Вернидуб розгнівався, вискочив та як схопить змія – у того аж кості затріщали,– та як кине його в той сталевий тік, немов камінь у воду. Враз три голови й зомліли. А Вернидуб за топір і постинав тому всі голови. Тоді відпочив трохи та й пішов по красну королівну.
 Вона зібралася хутенько. Узяла золотий прутик з-над дверей, хльоснула
 ним замок, і стало з нього золоте яблучко. Оддала вона його з прутиком Вер- нидубові, щоб повернув їй аж тоді, як вони заручаться. Та й пішли вони. Золоте яблучко їм дорогу світило, то Вернидуб і забув про Лікотьбороду. Коли вже доходили до нори, той озвався:
 – Віддай мені мою бороду!
 – Та на вже! – кинув її Вернидуб, а той так дременув, що тільки смуга лягла.
 От Вернидуб прив’язав королівну до мотуза, тричі смикнув його – витягли її нагору.
 Він і подумав собі: «Стривай лишень, побачимо, які в мене побратими!»
 Спустили йому згори мотуз, прив’язав до нього Вернидуб превеликого каменя та й смикнув, щоб тягли нагору, а сам відступив набік та й жде, що буде. Ті двоє підтягли камінь трохи вище як до половини та й перерізали мотуз. Впав камінь додолу та такого гуркоту наробив – усе, що лише ноги мало, повтікало на другий край підземного світу.
 Ходить Вернидуб, блукає там попід землею, аж натрапив на живі створіння. А то були діти кнохти-птаха, яких гадюка хотіла у гнізді поїсти. Вернидуб ударив її топіром, то й було по ній. Аж тут прилітає кнохта-птах і до Вернидуба. А ті його діти стали за чужинця просити, що він, мовляв, їх од смерті врятував. Як почув це птах, зараз же Вернидуба пустив та й питає, якої той хоче нагороди за те, що дітей порятував.
 – Ніякої,– каже Вернидуб,– аби тільки мене на білий світ виніс!
 – Добре, так і буде. Тільки спершу піди до потоку, там вівці пасуться. Забий сто* баранів, наклади їх у бочки, набери ще сто бочок води, усе те поставиш на мене, та й будемо вирушати. Як летітимемо та битиме в мене з дзьоба полум’я, то вкинеш мені барана і заллєш водою. Та гляди, коли хоч раз прогавиш, упадеш додолу і розіллєшся смолою.
 От Вернидуб забив сто баранів, наклав м’яса в бочки, узяв ще сто бочок води, усе поставив на птаха й полетіли. У птаха все било з дзьоба полум’я, та барани й вода встигали його загасити. Так і долетіли нагору.
 От іде Вернидуб прямо до столиці. Вона тепер була вся повита в червоне сукно. Заходить він до шинку та й питає:
 – А що тут у вас нового?
 – Е, тепер у нас добрі новини,– каже шинкар,– знайшлися усі три королівни. То дві старші уже й заміж виходять за тих, що їх порятували. І наймолодша має женихів доволі, нібито наполовину вже комусь і обіцяна. Тільки ще не хоче йти до шлюбу, поки, мовляв, усім їм трьом не пошиють таких суконь, як десь там на другому світі носили. Ми вже й кравця шукаємо, щоб ті сукні пошити. Отоді буде весілля на все місто!
 От Вернидуб і хвалиться в місті, що він кравецький підмайстер і що ті сукні пошиє. Зараз же знайшлося по десять кравців на кожен його пальчик. І той, і той, усі його до себе запрошують підмайстром, бо за сукні ті великі гроші було обіцяно! Та Вернидуб вишукав найбіднішого майстра і до нього на роботу став. Попросив собі в нього кімнату та й узявся за ніч ті сукні пошити.
 «Де вже там пошисш,– думає собі кравець,– коли немає з чого!»
 Та й давай у шпарку для ключа заглядати, що в тій кімнаті робиться. А Вернидуб витягнув з кишені шматок полотна й порізав на дрібнесенькі клаптики. Побачив це кравець, каже сам собі:
 – Еге, нічого ти до ранку не пошиєш.– Та й пішов спати.
 Коли всі поснули, Вернидуб вийшов надвір, вийняв з кишені мідне, срібне та золоте яблучка, прутиками їх похльоскав, і враз стало перед ним три замки. Узяв із них, що треба було, та й ліг собі спати до самісінького ранку.
 А вранці приходять від короля, питаються, чи вже ті сукні готові.
 – Уже,– каже,– та хай пришлють за них плату.
 Принесли йому мірку дукатів, аби тільки швидше віддавав.
 – Е, ні,– каже,– не віддам, поки самі королівни по сукні не прийдуть.
 А дукати віддав майстрові, мовляв, тому вони потрібніші.
 От прибігає найстарша королівна по сукню, а Вернидуб її – лясь!
 – Хіба ж на таку почвару я сукню шив?
 Пішла королівна, а майстер до нього:
 – Що ти собі думаєш? Та нас же обох уб’ють!
 Та Вернидуб сказав йому, щоб нічого не боявся. А ту сукню вслід за королівною послав.
 Приходить до нього середульша. Він і цю так само привітав: мовляв, на таку почвару він сукні не шиє. Майстер хотів його з дому вигнати, бо за своє життя дуже боявся, та Вернидуб показав срібну сукню, послав її вслід за королівною та й жде, що буде далі. Аж приходить наймолодша королівна, Вернидуб її поцілував. Майстер уже був кинувся його відіпхнути, та вона пізнала свого визволителя і обняла його.
 Одяглась вона в золоте плаття, і пішли вони просто до шлюбу.
 А після весілля все розкрилося. Король хотів був у тих двох відібрати своїх дочок, а самих покарати. Та Вернидуб заступився, мовляв, і вони заслужили. А тоді вийняв з кишені тих троє яблучок. Із золотого зробив у всіх перед очима золотий палац; срібне закинув на милю від міста і там поставив срібний замок; а мідне кинув на дві милі – і там мідний замок став. Тоді поділились побратими замками, і кожний зі своєю королівною подався до свого, а Вернидуб над усіма порядкував.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Народний календар у грудні
4 грудня — Введення в храм Пресвятої Богородиці. Святкують його на спомин про чудесне Введення Богородиці в Єрусалимський храм — її посвячення Богові. 5 грудня — Прокопа. У давнину в цей день ставили на шляхах віхи, щоб подорожні не збилися з путі. 7 грудня — Катерини....
День Ангела. Грудневі імена
1 грудня — Зіновія, Роман, Лідія, Платон; 2 — Марта, Іларіон, Лариса, Йосип, Роман; 3 — Любов; 4 — Григорій, Лідія, Анатолій, Кирило, Анна; 5 — Валеріан, Марія, Максим, Прокіп, Архип, Михайло; 6 — Митрофан, Олександр, Григорій, Катерина, Оле...