Васильок і Волошка

Це було дуже давно. Багато, багато років тому, коли люди могли ставати квітами, а квіти перетворюватися на людей.

На узгір’ї стояла чепурненька хата. А жила там удова, в якої був красень-син. Високий та ставний, з голубими очима, як вода у затінку, а волосся, немов достиглі житні колоски. Звали того хлопця Василем, а мати лагідно називала Васильком. У хлопця були золоті руки. Змайстрував він собі сопілку, виходив ранками на гору і починав грати. Від тієї мелодії прокидалися пташки, піднімали свої сонні голівки квіти, розправлялися трави на луках. Оживала вся природа і зачаровано слухала дивну музику. Юнак не помічав нічого навкруги, був захоплений своєю грою.

Одного разу він почув за спиною чиїсь кроки. Повернувшись, побачив дівчину із синіми-синіми очима, немов клаптиками неба, а шовкове волосся хвилями спадало на плечі. Юнак дивився на незнайомку і не міг відвернути очей. Він перестав грати, а дівчина голосно засміялася і зникла поміж деревами, лише її голос ще довго дзвенів у вухах. Юнак пішов додому, але увесь час перед ним поставала синьоока красуня. Ледве, дочекавшись ранку, знову поспішив на гору. Тільки заграв, дівчина знову з’явилася невідомо звідки.

Вони слухали чарівну музику, а чули, як б’ються їхні серця. Слухали гори, долини, ліси — серенаду про велике кохання двох молодих людей. Їм здавалося, що вони довіку будуть разом, вони розуміли одне одного без слів, бо про все розказувала музика.

Та одного разу, повернувшись додому, юнак побачив чужу незнайому дівчину, що вправно поралась коло печі. Мати на німе запитання сина дала тверду відповідь:

— Це твоя жінка, іншої невістки я не хочу бачити.

Суперечити матері не став, кілька днів не виходив із хати, а потім, ледве дочекавшись ранку, нічого нікому не сказавши, знову пішов на гору. Він почав грати мелодію, вона була така сумна та тужлива, що здавалося плакало серце і рвалася душа. Дівчина не з’являлася. Не прийшла вона і наступного дня. Юнак утратив спокій, ходив сам не свій, ні з ким не говорив і вирішив іти шукати.

Довго блукав, але дівчини ніде не було. І раптом у житі побачив синьооку квітку. Вона ніби заглядала йому в душу і благала:

— Не топчи мене.

Юнак про все здогадався. Це сльози його коханої проросли волошками. Затужив хлопець, пішов, не бачачи стежки. А за ним проросли голубоокі васильки. Додому він не повернувся. Мати вийшла з хати і побачила, що все навколо зацвіло квітами. Вона зірвала синьооку волошку і блакитноокого василька, принесла в хату, бо вірила, що квіти знову стануть людьми. А собі дала слово, що ніколи не буде топтати кохання.