Улюблена казка малої Надійки

З’явився дід Бирай колись дуже давно, коли ще й людей на світі білому не було. Були самі лиш мовчазні дерева. Могутні і високі. Вже тоді цей дивакуватий старигань обрав собі роботу до душі.

Кожної ночі, варто Сонцю спуститися низенько, почавши ховатись на горизонті за горами, Бирай закидає за плечі торбинку та йде собі небом, розстилаючи чорну оксамитову скатертину, рясно всипану зірковими перлинками. Обійшовши весь небосхил, старий Бирай вмощується скраєчку на Місяці, дістає з торбинки запашний мішечок з чаєм та декілька смачних коржиків з корицею, котрі він кожного дня заздалегідь випікає, готуючись до нічної прогулянки.

Бувало, задрімає Бирай, а вода в його чайничку, тим часом, википає, від чого починають пливти небом пухнасті хмарки, котрих інколи так багато, що не встигає дід їх за цілу ніч розігнати, то ж і вдень вони мандрують блакитним небом. І, здається, нічого старому на цілому світі більше не треба, крім, як сьорбаючи гаряченький чай, роздивлятись довкола, милуючись своєю роботою.

Але я вам скажу, що то не зовсім так. Є в дідуся ще одна велика любов, що надихає його на те щоб інколи, залишати свій наплічник на Місяці та спускатись донизу. Любить Бирай обережно подивитись як спить малеча, а інколи дозволяє собі ще й підійти близенько. І тоді шепоче тихо-тихо, розказуючи казки, що неодмінно насняться тої ночі.

Всю ніч трудиться Бирай, а з появою перших сонячних промінчиків тільки й встигає, що швидесенько зібрати своє добро до торби та повернутись до своєї хатини, щоб перепочити та спекти ще кілька коржиків до наступної ночі…