Три амулети

Давно  колись  при  одному гірському храмі жили священик із послушником.
Як настала осінь, за кожним подмухом вітру з каштанів у лісі біля храму падали плоди й гупали об землю. Послушник дуже любив каштани, тож попросив священика:
—    Отче, пустіть мене, будь ласка, в ліс по каштани.
—    Не  можна.  Там  живе  страшна  відьма,— відповів   священик.
Проте послушник наполягав на своєму, і священик дав йому три амулети й сказав:
—    Коли вже тобі так забаглося тих каштанів, то візьми ось це. Як опинишся у скруті, то кидатимеш по одному.
Послушник подався в ліс збирати каштани. Ох і було там цікаво: дмухне вітер, і каштани градом сиплються на землю. Послушник збирав їх з таким запалом,  що й не помітив,  як забрів  у гущавину.
Опам'ятався тоді, коли стемніло. Та от біда — не міг знайти дороги додому.
«Що ж мені робити?» — подумав послушник. Ащ тут побачив — попереду блимає  вогник.   Послушник  полегшено  зітхнув  і пішов   на  нього. Незабаром опинився перед гарним будинком.
—    Будь ласка, пустіть мене переночувати. Я заблукав,— постукавши, мовив послушник.
На порозі з'явилася бабуся з дбайливо заплетеним волоссям і пофарбованими начорно зубами.
—    Ну що ж, заходь,— сказала бабуся і провела послушника до вогнища.
Потім щедро почастувала його печеними і вареними каштанами, а коли він почав куняти, вклала спати.
Серед  ночі  послушника  розбудили  якесь   рипіння  й  булькіт.
«Що це за звуки?» — подумав він. Підійшов до дверей сусідньої кімнати, дивиться — над вогнищем у, казані кипить вода, а поряд відьма гострить сікача. її сиві коси розпатлались, а з рота, розтягнутого по самісінькі вуха, раз по раз витикався червоний язик.
«Оце знайшов собі нічліг! Як не втечу, вона мене з'їсть»,— жахнувшися, подумав послушник і хотів був прокрастися на задвір'я, але відьма його помітила.
—    Ти куди, хлопче?
—    Та треба мені вийти,— пробелькотів послушник.
—    Я тебе прив'яжу — щоб не втік.
Відьма відпустила послушника лише тоді, коли обв'язала його мотузкою; другий кінець мотузки тримала в руках.
Надворі хлопець розв'язав мотузку, прив'язав до неї амулет і звелів йому:
—    Відповідай замість мене!
—    Хлопче,   ти   скоро   повернешся? — вряди-годи   питала   відьма.
—    Почекайте ще трохи! — відповідав амулет.
Нарешті відьмі увірвався терпець,  і вона  визирнула з  дверей.
—    От капосний хлопчисько!
Відьма поламала амулет і, розлючена, кинулась наздоганяти послушника.
Той біг щодуху, а коли озирнувся, то побачив — відьма наступає йому на п'яти.
Послушник вийняв другий амулет, звелів йому: «Стань широкою річкою!» — і кинув позад себе.
Тієї ж миті між ним і відьмою утворилася річка.
—    От капосний хлопчисько!
Відьма стрибнула у воду і попливла.
Послушник мчав як навіжений, та невдовзі відьма знову його наздогнала.
Послушник вийняв останній амулет, наказав йому стати піщаною горою і кинув позад себе.
Тієї ж миті між ним і відьмою виросла піщана гора. Відьма почала видряпуватися на неї, але пісок осипався і вона раз у раз сповзала вниз.
А тим часом послушник прибіг до свого храму.
—    Отче, сховайте мене! За мною женеться відьма!
Тільки-но священик заховав послушника у шафу, як улетіла  відьма.
—    Послушник тут?
—    Ні, пішов у ліс по каштани і ще не повернувся,— відповів священик.
—    Не бреши! Як не віддаси його, я тебе з'їм!
—    Нехай   буде  по-твоєму,   але   тільки   тоді   його   з'їси,   коли   зумієш краще за мене прибрати будь-якої подоби.
—    Згода. Я можу стати будь-чим.
—    То спробуй стати квасолинкою.
—    Дивись! — і  відьма  перетворилася  на  квасолиику.  Священик   схопив її, кинув у рот і проковтнув.