Тигр і Автор

—   Ой лишенько! Якщо мені зараз не розкажуть кілька казок, то я вже ніколи не одужаю. Поглянь, як я змарнів! — сказав Тигр.

—   Бідолаха! Ось я піду до м’ясника і куплю тобі кісток, — мовив автор.

—   Я не люблю кісток! Я ж їм тільки слова і змарнів через те, що мені вже давно ніхто нічого не розповідав. Розкажи мені казочку, будь ласка. Зрештою, ти ж це вмієш — розповідати й писати казочки. Це називається бути письменником, правда?

—   Ох, Тигре! То це ти? — здивувався автор цієї книжки. — Ти так схуд, що я тебе й не впізнав. — На радощах вони міцно обнялися. — Але ж я розповів тобі цілих дві книжки казок! Заходь, попоїси що-небудь.

—   Казку!

—   О так, звичайно! Хоч не знаю, чи зможу я ще щось придумати.

—   Будь ласка, придумай! — сказав Тигр. — Тільки щоб цікаве, бо від нудних казок я можу померти.

—   Ну, добре. Досить. Я подумаю, може, й розповім тобі ще якусь казочку.

—   Кілька! — сказав Тигр.

—   Гаразд, ходімо до кімнати.

Вони увійшли до помешкання, й автор надовго задумався. Тигр почав дерти лапами підлогу й кашляти від нетерплячки.

—   Гм... — промовив автор. — А ти знаєш, де живуть казки?

—   Це — як які.

—   Ну... хоч би чарівні!

—   Не знаю, — сказав Тигр.

—  А я знаю. Вони живуть у казковій країні.

—  І можна її побачити?

Автор подивився у вікно. Надворі смеркало. У шибці відбивалася свічка, що стояла на столі в письменника. За вікном було туманно й таємничо. Високо в небі сяяв блідий місяць. Здавалося, ніби там, за вікном, тече річка, а над нею здіймається величезна кам’яна арка1 мосту. З-за мосту пливло примарне світло.

—  Ось тобі країна казок, — мовив автор. — Там живе фантазія. Ходімо, Тигре. Скоро ти почуєш безліч казок.

Вони вийшли з будинку, але темрява вже розтанула, і міст зник.

—  Ой лишенько! — сказав Тигр.

—  Слухай, за мостом, недалеко звідси, на пагорбку росте дерево. Вітерець шелестить його листям і приносить йому казки зблизька і здалека. Від морських чайок із самітних островів, з лісів і з міст, де ввечері біля каменів сидять хлопчики та дівчатка й слухають казки.

—  Дерева не вміють говорити.

—  Не певен, що це так. Може, й уміють. До того ж під деревом живе слон. У нього величезні вуха, і він чує всі казки, які вітер приносить до дерева. А в дуплі на дереві живе пугач2. Він майстер оповідати казки! Дивиться собі на хмари, що, пропливаючи в небі, набирають дивовижних форм, і складає про це казки.

—  А слон і пугач розкажуть мені їх, щоб я став ситенький і гарненький?

—  Гадаю, що так. Ходімо!

—  Згода!

І  Тигр з автором пішли. Та, піднявшись на пагорбок, вони затремтіли від холоду.

- Постривай,- сказав автор.- Он бачиш, невеличка печера. Зігріймося в ній трохи, а потім підемо далі.

І вони забралися в печеру. Там було тепло й затишно. Але ось їм стало й зовсім жарко. У печері стояв якийсь дивний шум. Скрадаючись, вони пройшли далі. За рогом на них ударило гарячим повітрям.

Віддалік у кутку спало щось невідоме.

- Грррр!-- сказав Тигр.

Щось прокинулося. Воно виявилося драконом. Солодко потягнувшись, дракон випустив пазурі, розправив крила і дихнув на Тигра й автора вогнем.

- Ой, пробачте!- похопився він.- Я забув. Нікому не подобається, коли я дихаю вогнем. Просто не подумав. Даруйте ласкаво.

- А ти - добрий дракон?- спитав автор.

- Та взагалі добрий, тільки не по вівторках.

- А чому так?

- Сам не знаю. Треба запитати в пугача. Він повинен знати. Між іншим, який день сьогодні?

- Понеділок,- сказав автор.

- Середа,- сказав Тигр.

- Ну, якщо сьогодні не вівторок, то все гаразд. Сьогодні я дуже добрий. До речі, мене звуть Комодо.

Дракон увічливо зняв капелюха. Автор з Тигром помітили, що всі його шість ніг узуті в гарненькі коричневі черевики.

- То ти - пугачів друг?- спитав автор.

- О, звичайно,- відповів Комодо.- Я дружу з пугачем Уолтером і з Елі. Елі - це слон. Ви, мабуть, знаєте. Дуже розумний, як і всі слони. Хіба що трохи неповороткий. Але вони обоє гарно розповідають казки. Я часто ходжу до них увечері,  коли пугач Уолтер уже прокинувся, а Елі ще не заснув.
- Гррр! - сказав Тигр.- Тобто... м... м... м... Ти любиш дихати вогнем?
- Чи я люблю дихати вогнем? - перепитав дракон. - Та нічого в світі я так не люблю! Хіба що слухати казки. Розумієте, мені тут трохи самотньо.

- А ти можеш слухати казки й заразом дихати вогнем? - допитувався Тигр.

- Чи можу я? Ну, звісно.

- Тоді, оскільки сьогодні не вівторок, ходімо з нами на пагорб. Було б так гарно, та й нам, знаєш, тепліше, якби ти там подихав вогнем. Розумієш, я - з таких тигрів, що їдять не кісточки, а слова. Отож я й вирушив з оцим чоловіком на пагорб. Хай Елі з пугачем нарозказують мені казок, щоб я став повненький і гарненький. Угорі на пагорбі так холодно!

- Холодно?- сказав дракон.- Любий мій! Та я піду з тобою й дихатиму вогнем без упину, щоб усім нам було тепло. Сьогодні ж бо - не вівторок, правда?

- Ні-ні!

- От і добре. Ходім!

І Комодо, автор та тигр, якого звали просто Тигр, подалися на верхів'я пагорба. Коли вони підійшли до дерева, Елі підвів голову, пугач, якого звали Уолтер, розплющив очі, а дерево зашелестіло листям. Автор став якнайближче до Комодо, щоб не змерзнути, і сказав:

- Дозвольте вас познайомити. Це-Тигр, якому треба розповідати казки, щоб не схуд. А оце тобі, Тигре,- Дерево, Елі та Уолтер. А тепер я з вами попрощаюся, бо в мене вдома сила-силенна справ.

Автор рушив від дерева і незабаром зник з очей.

Переклад Олени Матвієнко