Скам'яніле царство

Встав він на ноги, подивився навкруги:
— Невже це яіу підземне царство потрапив?
Дивиться солдат — все під землею, як на землі: дороги лежать, ріки в берегах синіють. Тільки ліси немовби завмерли, — стоять не колихаються; вода в річці не ворухнеться; а дороги всі порожні: ні душі не видно.
— Що за чудеса!
іде солдат підземним царством, по сторонах дивиться, дивується — чому так тихо, так пусто навкруги? Куди ж люди подівались?
І приходить він до великого міста. Коло воріт вартовий стоїть. Підійшов до нього солдат, а вартовий не ворушиться, стоїть, мов кам'яний. Ввійшов у вартівню; там повно людей, хто стоїть, хто сидить, а всі неначе завмерли.
Іде солдат далі. Народу на вулицях повно, та все нерухомі: де хто був, хто як стояв чи сидів, так кожен і зостався; один дрова рубав, руку з сокирою підняв — та так і застиг; другий воду ніс — так і скам'янів з відром у руці.
Дивується солдат, все далі й далі йде. І доходить до царського палацу.
Дивиться — і тут теж душі живої немає. Кімнати багато прибрані, на столах наїдки і напої різні, а навколо порожньо.
Присів солдат, відпочив, закусив і випив. І раптом чує — ніби хтось до ґанку під'їхав. Схопив він свою рушницю та й став коло дверей.
І входить у кімнату чудова дівчина з мамками та няньками. Побачила вона солдата — здивувалась.
— Як ти, добрий чоловіче, потрапив сюди?
Солдат і розповів їй, як він по пташиному пір'ї сюди дорогу знайшов. А дівчина каже:
— Від цього птаха-лиходія багато лиха на світі скоїлося. Він і народ мій заворожив. Та тільки його розворожити можна. Коли б знайшовся хоробрий чоловік, який три ночі на міському майдані простояв би і нічого не злякався, — тоді все підземне царство знову живим стало б. Тільки не знайти та
кого хороброго.
А солдат і відповідає:
— Як не знайти? А я нащо?
Зраділа дівчина:
— Невже не злякаєшся? До самого ранку, до півнів достоїш?
— Не злякаюсь, — каже солдат, — бачити я не можу, як люди кам'яними стали. Шкода мені їх,
— Ну, добре, — дівчина каже, — піди спробуй.
Ось і ніч настала. Взяв солдат рушницю, пішов на майдан і став посередині.
Саме опівночі чує він шум, грім — іде на нього ціле військо. Обступають його, ціляться — ось-ось уб'ють. Втекти б солдатові, сховатись, а він на місці стоїть. Дивиться на людей скам'янілих, — шкода йому їх.
«Ні, — думає, — не зійду з місця».
А  в  цей   час раптом десь далеко-далеко півні заспівали Значить, ранок близько. І разом все військо із зброєю пропало, неначе в землю пішло.
— Гаразд, — каже солдат, — одна ніч минула.   
Пішов він у палац, відпочив, виспався, надвечір знову на майдан пішов.
Другої ночі страшніший ніж раніше шум пішов: гармати бахкають, просто на солдата їх дула наставлені; вершники скачуть з піками наперевіс — ось-ось розчавлять солдата копитами, цроколять наскрізь. Тут знову півні заспівали — і знову всі страхи разом неначе під землю пішли.
А вже третьої ночі натерпівся солдат такого страху, який і ві сні йому раніше не снився. Війська і звірі §;икі до нього підступали, пожежа на нього полум'ям ішла, і вода затоплювала,— а солдат стоїть, з місця не сходить, тільки рушницю свою все міцніше в руках стискує та на кам'яних людей дивиться.
І тільки півні цієї ночі проспівали — пропали вмить всі страхи і залилося все підземне царство світлом рожевим. Зашуміли ліси, заструмували річки, заспівали пташки. А люди ожили всі, заворушилися, за роботу взялися: хто в поле., хто в ліс поїхав; пильщики дрова пиляють, теслі будинок будують, — застукотіли сокири і молотки, зашуміли голоси, затупали коні.
Ожило скам'яніле царство. Визволив його від чар хоробрий солдат.
Зібрався народ, дякує йому, хвалить.
— Зумів ти, —  кажуть, — нас врятувати, будь ти над нами найстаршим.
Оженився солдат на дівчині-красуні і став управляти країною підземною. Добрий він був і дбайливий для всіх, а найбільше — для солдатів: пам'ятав, як самому в солдатах важко жилось.