Скам'яніле царство

В якомусь царстві, в якомусь государстві жив собі солдат.
Служив він довго і чесно, а життя солдатське було важке гірке. Набридло, нарешті, солдату і почав він думати — якби йому зі служби піти та іншим ділом зайнятись.
А в цей час саме від царя наказ приходить. Пише цар: «Вибрати  з усіх солдатів  найсправнішого  і найчеснішого і надіслати в палац для особливої царської служби».
Подумали-подумали начальники і вирішили відправити до царя нашого солдата: він, мовляв, і старанніший від усіх, і кмітливіший — будь-яке царське доручення виконає.
Прибув солдат у палац і просить:
— Скажіть царю: прийшов за його наказом солдат для особливої служби.
І приводять солдата перед царські очі. Подивився на нього цар і каже;
— Беру я тебе до себе, мій сад стерегти. Останнім часом унадився хтось ночами дерева в саду ламати. Стій щоночі на варті в саду, на головній галявині, і дивись в обидва. Якщо доглянеш, хто в сад ночами пробирається,— нагороджу. А не доглянеш — мій меч, твоя голова з плеч.
«Ой,— думає солдат,—попав я з вогню та в полум'я! Здається, краще б мені на попередній службі залишатись. Що, коли не догляну? З головою прощатися доведеться».
Та вже тепер пізно думати. Треба царський наказ виконувати.
Ото як стемніло, повели солдата в царський сад. Став він на головній галявині; стоїть, озирається, до кожного шелесту прислухається — чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Темно в саду, дерева вітами шумлять, вітер садом гуляє... До ранку простояв солдат—нікого не впіймав. І дереза на ранок всі цілі.
— Молодець,— каже цар,— от і далі так вартуй!
Солдат і другої ночі в сад подався. Знов до ранку стоїть — слухає, як вітер виє, як гілля шумить. Чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто? Нікого й другої ночі їв саду не впіймав.
А на третю ніч лихо скоїлося: стояв-стояв солдат на галявині, — стомився. Приліг під дерево та й заснув.
Чи довго він спав, чи мало, — прокидається, схоплюється з острахом і бачить: половина улюблених царських дерев поламана. А хто поламав, — як узнаєш?
Заплакав солдат:
— Що ж тепер буде? Звелить мене цар стратити. Гірка моя доля: бути б мені, як раніше, простим солдатом, не ходи ти б мені, нещасному, в царські сторожі.
Та сльозами лихові не зарадиш. Взяв солдат свою рушницю в руки, прихилився до дерева, стоїть і думає — як би йому від загибелі врятуватись.
І раптом   чує він — шум   і   тріск  по саду.  Підняв голову бачить: летить між деревами величезний страшний птах. Крила чорні, очі вогненні. Як зачепить дерево крилом — тільки гілля тріщить, як кине вогненним зором — дерево само, як підкошене, з кореня валиться.
Розлютився дуже солдат.
Прицілився він у птаха і вистрілив... Диким криком закричав' чорний птах. Не вбив його солдат, а лише поранив. Звився він над садом і полетів, гублячи пір'я з підбитого крила.
Кинувся солдат за ним навздогін. Та де йому, пішому, крилатого птаха наздогнати! Звився він за хмари і там пропав.
А солдат іде, пір'я підбирає. І прийшов він на край глибо-кої-глибокої ущелини.
Захотілося йому поглянути, що в тій ущелині на дні є. Все одно страшніше, ніж у царя в катівнях, не буде. Взяв він і стрибнув униз.
А внизу — каміння, урвища. Покотився солдат з камінця на камінець, ледве живий залишився, мало пам'ять не втратив. Докотився він до дна і лежить, віддихатися не може. Тільки другого дня очуняв.