Село Мартинівка

Одного разу напали татари на наше село. І в цьому селі була дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів її взяти з собою, щоб вона стала його.
Він зігнав усіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам строк подумати три дні».
Але люди не погодились віддати Марусю за оцих жорстоких вояків. Селяни поховалися за селом у комишах, що росли вздовж річки. Коли військо татарське в’їхало в село, село було пусте. Татари ще дужче розлютувались і давай шукати їх скрізь, коли хтось із військових побачив, що у комишах щось неспокійно. Вони поїхали туди і підпалили ті комиші. Люди втікали, плакали, але їх зразу ж розстрілювали. Плач, крик, іржання коней, лай собак, верески дітей, моління і прохання допомоги було чути навкруги. Дуже страшна картина була у той день.
Тоді глава  наказав спалити усе село. Незабаром полум’я охопило все село, худоба ревла, кури літали, тут жорстокість проявила свою силу.
Але посередині села була церква, вона по далеких і давніх розповідях не згоріла, а увійшла у землю, і ще діти уже із цього села, пізніше утвореного, бігали туди у свята великі і чувся з під землі дзвін колокола.
Один дядько, який у ті часи утік із села із сім’єю своєю і відійшовши далеко звідти, поселився в полі, де яри і горби, щоб його ніхто не найшов і почав обробляти землю, строїтися. Деякі люди, які повтікали, почали сходитися звідусіль і поповнювати це село, яке і назвали по першому жителеві. Його звали Мартином – ось і пішла назва нашого села Мартинівка.