с. Михалкове

  Старожили розказують, що там, де зараз між чотирма зрідженими лісовими заростями, що носять назви Яр, Галиця, Ясинове і Зруб, розкинулось село-сад Михалкове, стояли непрохідні дрімучі ліси.
    На західній околиці їх, в урочищі Біла Криниця, яке здавна відоме під цією назвою, до першої половини XVIII століття на правому березі Дністра існувало село Ришинці. Ще й зараз невелика западина, що утворилась на тому місці, носить назву Ришинський Ярок.
    На місці Білої Криниці в ті давні часи било з землі джерело, з якого ришинчани брали воду. Жили жителі села мирно і в злагоді. На околиці в невеличкій хатині проживав молодий юнак, прізвище якого ніхто не може згадати. Полюбив хлопець красиву чорнобриву дівчину, яка відповіла йому тим же. Кохались вони, як голуб'ята. Любили одне одного, як лебеді.
    Та ось в 1784 році на село налетіли татарські й турецькі орди. Розорили його, а чоловіків погнали в далеку Туреччину. Жінки залишились самі серед чистого поля, на якому не зосталося жодної халупи. Забрали й коханого дівчини, залишивши її одну. Юнака ж турки, за народними переказами, перетворили в галерного гребця в далекій Туреччині.
    Блукали жителі села по дрімучих лісах, вишукували на прожиття собі якусь дичину. Спали під густими деревами, розпалюючи вогні, щоб захиститись від хижих вовків, харчувались інколи корою з дерев. А дівчина чекала свого коханого з турецької неволі. Відтак не витерпіла лихої недолі та й втопилась у чистій воді Білої Криниці.
    Врятувався з своєю сім'єю в дрімучих лісах чоловік по імені Ми-халко. Надокучило йому блукати і вирішив побудувати серед густих дерев хатину. Скоро до неї почали збиратись люди. Вони вирубували дерева і на місці їх будували свої халупи. Так почало рости село, яке й назвали іменем того, хто першим поставив тут хату.
    З того часу й квітне, наче сад весною, переливається барвистою веселкою село Михалкове, що має таку цікаву історію. А легенда про юнака й дівчину з вірною і чистою, як кришталь, любов'ю досі живе в устах народу.