Розумна дочка селянська

Жив колись на світі один бідний селянин. Він не мав і клаптика землі, була в нього лиш маленька хижка та єдина донька. От вона й каже батькові:
—    Давай випросимо в короля хоч трохи землі та будемо її обробляти.
Король  чув  уже про   їхню   бідність   і   подарував   їм   клаптик   облогу.
Вони вдвох заходились його орати, щоб посіяти трохи жита й посадити городини.
І ось, доорюючи нивку, вони раптТш знайшли в землі ступку з чистого золота.
—    Слухай-но,— сказав батько дочці,— наш король був такий ласкавий,  що  подарував  нам  поле,   і   ми повинні   віддати  йому  оцю   ступку.
Дочка на те не згодилася й сказала:
—    Тату, як ми принесемо саму ступку, без товкачика, нас ще примусять і товкачика дістати, то вже мовчіть краще.
Але батько не послухався, взяв ступку, поніс до короля і сказав, що знайшов її на полі, як орав, то нехай король зробить йому таку ласку — візьме ступку від нього в подарунок.
Король узяв ступку й запитав, чи  не  знайшов  він  іще чого-небудь.
—    Ні, більше не знаходив нічого,— відповів йому селянин.
Тоді король сказав, щоб він приніс йому й товкачика до ступки.
Селянин побожився, що товкачика він не знаходив, але його й слухати не схотіли: кинули у в'язницю і сказали, що сидітиме там доти, поки не дістане товкачика.
А сторожа, що приносила йому щодня хліб і воду — тюремний харч,— почула, як він раз у раз кричить:
—    Ох, чом я не послухався доньки! Ох, ох, чом я не послухався доньки!
Тюремники пішли до короля й розповіли, що в'язень безперестанку бідкається: «Ох, чом я не послухався доньки!» — і не хоче ні їсти, ні пити. Тоді король наказав тюремникам привести в'язня і поцікавився, чого це він раз у раз кричить:  «Ох, чом я не послухався доньки!»
—    І що ж казала твоя донька? — спитав король.
—    Вона не радила мені нести вам ступку, бо тоді ви зажадали б од мене, щоб я дістав і товкачика.
—    Коли в тебе така розумна донька, то нехай і вона  прийде сюди.
От мусила й вона з'явитися до короля. Він її всіляко випитував, щоб дізнатися, чи вона справді така розумна, і нарешті сказав, що загадає їй загадку: якщо вона відгадає, то він одружиться з нею.
Вона погодилася.
Тоді король сказав:
—    Прибудь до мене не вдягнена й не гола, приїдь не верхи й не на возі, не дорогою і не без дороги, і коли ти так зумієш, я з тобою одружусь.
Вернулася дівчина додому, роздяглася зовсім і стала не одягнена, потім закуталася у велику рибальську сіть і стала не гола, тоді позичила осла, прив'язала сіть йому до хвоста, і він мусив її тягти; отже, їхала вона і не верхи, і не на возі. Осел мусив її тягти по колії, і вона торкалася землі тільки великим пальцем ноги; отже, їхала і не по дорозі, й не без дороги.
Так вона й прибула до короля, і той сказав, що загадку вона відгадала і виконала все.
Він звелів випустити батька з в'язниці, взяв її за дружину і звірив на неї всі королівські маєтки.
Минуло  кілька  років,  і  от якось  селяни  привезли дрова  на  продаж і зупинилися перед палацом. У декотрих вози були запряжені кіньми, а в декотрих волами. В одного селянина було троє коней і лошатко. Воно відбігло від коней і лягло між двома волами, запряженими в віз. Зібралися селяни і почали сперечатися, чиє це лоша. Хазяїн волів казав, що це його лоша, воно від його волів, а хазяїн коней кричав, що лоша від його кобили і належить йому. Доповіли королю про ту сварку, і він розсудив їх так: де лоша лежало, того хазяїна воно й буде. Отже, лоша дісталося тому, хто мав воли і кому воно не належало.
А хазяїн коней пішов додому плачучи, бо шкода йому було лошатка.
Але він чув, що королева дуже ласкава до селян, бо й сама вийшла з бідного селянського роду.
Отож він пішов до неї і попросив, щоб вона допомогла йому вернути лошатко.
Вона відповіла:
—    Гаразд, якщо ти мені пообіцяєш, що не викажеш мене, я навчу тебе, як зробити. Вранці-рано, коли король їхатиме на зміну вартових, стань посеред дороги, де він буде проїжджати, візьми велику сітку і роби так, наче ловиш рибу, закидай сітку, витрушуй рибу, ніби її там повно.
І навчила вона його також, що треба відповідати, як король його питатиме.
І от став селянин другого дня серед вулиці й почав ловити рибу на сухому. їде король і, побачивши те, посилає спитать, що цей телепень робить.
Селянин відповідає:
—    Ловлю рибу.
Посланець питає, яка ж тут може бути риба,  коли немає води. А селянин на те:
—    Тут така сама риба, як і від двох волів лоша.
 Посланець пішов до короля і переказав йому цю відповідь.
Король звелів покликати селянина і сказав:
—    Це ти не сам вигадав,  признавайся, хто навчив тебе так  робити. Але селянин не признавався:
—    Присягаюсь, це я сам придумав!
Тоді його поклали на солому і шмагали доти, аж поки він признався, що навчила його сама королева.
Прийшовши додому, розгніваний король сказав до своєї дружини:
—    Чому ти така нещира зі мною? Не треба мені такої дружини, іди собі, звідкіля прийшла, у свою селянську хижу.
Одначе дозволив їй узяти з собою те, що їй найдорожче і наймиліше.
—    Гаразд, мій милий, як ти велиш, так і буде,— відповіла вона.
Тоді обняла його, поцілувала і сказала, що хоче попрощатися з ним як слід. Наказала принести вина, запити розлуку, а в вино влила сонного зілля. Король випив повний келих, а вона тільки пригубила свій. Незабаром короля зморив сон. Упевнившись, що він міцно спить, королева покликала слуг, узяла гарне біле покривало, слуги закутали в нього короля і занесли в карету, що стояла перед брамою, та й одвезли їх обох у її хатину. Поклали його там у постіль, і він спав цілий день і ніч непробудно, а як прокинувся й озирнувся навколо себе, то злякано скрикнув:
—    Ой лишенько, де це я? — І покликав слуг, але ніхто не з'явився.
Тоді підійшла до нього дружина й каже:
—    Мій любий, ти дозволив  мені, щоб  я  взяла  з  собою  те,  що  мені найлюбіше, а що ж у мене є любіше за тебе? Ось я і забрала тебе.
Король утер сльози на очах і мовив:
—    Люба дружино, будеш ти моя, а я твій.
Забрав її з собою назад до палацу, справили ще раз весілля, і живуть вони, мабуть, досі, як не повмирали.