Про парубка, який повернув людям сонце, місяць та зорі

 Раптом чує гупання копит. Хтось став коло мосту і почав кричати:
 – Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуймайстер!
 – Я псую твій міст,– відповів парубок з-за корча.
 – То що, будемо битися?
 – Ти, чорте, не пужай мене своїм копитом, а віддай людям сонце, місяць і зірки, бо зараз із тебе порохи посипляться.
 – Не віддам. Мусимо битися!
 – Нащо кров проливати? – вів своє парубок.– Ліпше буде, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачимо, хто кого переможе.
 – Згода! – крикнув нечистий.
  Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить. До знаку, як у пеклі!
 Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть, і залишилася на місці лише купа попелу. Парубок розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до цісаря.
 Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бо-бах ворожать. А одна з них сліпав над картами.
 Парубок перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:
  – Карта показує, що якийсь парубок убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому легіневі віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з'їсть одну грушку, то подавиться.
 Муха вилетіла з хати і знову стала гуцулом. Хлопець побіг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:
 – Най мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити...
 Уранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка! Почулося гойкання, защебетали птахи.
 Ну другу ніч парубок сів на коня і поїхав до мосту.
 Прив'язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і чекає.
 Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:
 – Агій, хто вкрав дошку? Ану, покажися!
 – Це я! – парубок вийшов з-за корча.
 – Нащо шукаєш собі гудза з нами?
 – Віддайте людям місяць.
 – Без бійки не віддам!
 Парубок подумав і відповів:
  – Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану слупом. Покотишся з гори і вдаришся до слупа. Як він розлетиться на тріски – ти переміг, а як ні – то давай місяць.
 Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до слупа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Парубок розгріб пісок і знайшов там міеяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.
 Парубок сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:
 – Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап'ється з неї, то має луснути на штири кавалки.
 Блоха вискочила з хатки і знову стала легінем. Він сів на коня – і гайда просто до палацу.
 А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.
 Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати:
 – Хто тут мені газдує?
 – Я,– і парубок вийшов з-за корча.
 – Чого ти причепився до нашого моста?
 – Хочу, аби ти повернув на небо зірки.
 – Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!
 – Май розум, дідьку,– сказав гуцул.– Я вже двом таким, як ти, екрутив в'язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.
 – Мусимо поборотися!
 – Коли так, то зав'яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.
 Чорт обмотав його грубезними мотузками і так загудзував, що сто дідьків то не розв'язали б.
 – Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку,– пригрозив.
 – Добре. Та відвернися...
 Чорт повернувся до нього плечима. А парубок мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:
 – Ади, я вже!
 Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.
 – Тепер в'яжи мене,– пробелькотів.
 Гуцул пообеотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:
 – Рви!
  Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.
 – Тобі треба ще одну кулешу з'їсти, аби розв'язатися,– кепкував парубок.– Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.
 – Можеш забрати,– погодився чорт.
 – Де вони е?
 – На коні, під сідлом.
  Парубок витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було – годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.
 – Де вона? – гримнув на чорта.
 – Там є всі.
 – Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.
 Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знав, що до чого. Взяв та й зізнався:
 – Я подарував одну зірку своїй любасці – відьмі.
  Парубок довго не думав. Висадив зв'язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і – вйо! – до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:
 – Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.
 – Я тутечки,– крикнув чорт.
 – Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.
 – Не можу, любонько, бо-м зв'язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.
 Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.
 – Розв'яжи мого коханого,– попросила.
 – Він мені ще е потрібний.
  Парубок цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька – в опалку й поїхав до столиці.
 Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо, коли темно, легше шахраювати.
 Парубок розв'язав дідька і сказав:
 – Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів та злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.
 Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ.
 Парубок пішов до палацу. Став перед престолом і сказав:
  – Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зорі – на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.
 – Гай, най буде,– погодився цісар.
  Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма, побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою,– пройшов мимо неї.
 Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.
 Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!