Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє

В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слоїю завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.
Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жо,кен не переговорив королівни.
Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалягь вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору стікається стільки люду і все без пуття.
Дійшла чутка лро королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що воні вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голод-
них злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.
Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев'я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.
Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.
Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.
—    Знайшов! Знайшов! — вигукнув він.
—    Що ти знайшов? — спитали брати.
—    Здохлу сороку!
Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! — сказали брати.
Вони завжди його повчали.
—    Е ні. Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:
—    Знайшов! Знайшов!
—    Що ти ще знайшов? — спитали брати.
—    Лозину,— відповів Пічкур.
—    Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! — сказали брати.
—    Е ні! Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.
—    Хлопці, знайшов! Знайшов! — вигукнув він.
—    Та не репетуй так! Що ти знайшов? — спитали брати.
—    Кухоль!
—    Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! — сказали брати.
—    Е ні! Ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:
—    Знайшов! Знайшов!
—    Що ти ще знайшов? — спитали брати.
—    Два баранячі роги! — відповів Пічкур.
—    Дурний, навіщо вони тобі? — спитали брати.
—    Не знаю, ану ж пригодяться.
Невдовзі  по  тому  він  побачив  на  дорозі  клинок  і  знов  похвалився братам:
—    Знайшов! Знайшов!
—    Навіщо ти збираєш всілякий мотлох?  Що ти знайшов? — сердито вже спитали брати.
—    Клинок!
—    Викинь його! — сказали брати.
—    Е ні, ану ж пригодиться,— відповів Пічкур.
Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.
—    Дивіться, хлопці, що я знайшов! — вигукнув він.
—    Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота?
—    Стоптану підошву,— відповів Шчкур,
—    Навіщо тобі ця погань? Викинь її!
—    Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.
—    Аякже, неодмінно здобудеш,— засміялися брати,— королівна сква-питься на цей твій непотріб!
Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.
—    Добрий день,— привітався він.
—    Добрий день,— відповіла королівна.
—    Тут страшенно гаряче,— сказав старший брат.
—    А он під комином іще гарячіше,— відповіла королівна.
Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.
Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:
—    Добрий день.
—    Добрий день,— відповіла вона.
—    Як тут гаряче! — сказав хлопець.
—    А он під комином іще гарячіше,— відповіла королівна.
Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.
І ось настала Пічкурова черга.
—    Добрий день,— привітався він.
—    Добрий день,— буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.
—    Тут страшенно гаряче,— сказав хлопець.
—    А он під комином іще гарячіше, — відповіла королівна те саме, що і його братам.
—    От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? — спокійно спитав Пічкур.
—    Гляди, щоб сорока не лопнула на жару,— сказала королівна.
—    Не лопне, я обмотаю її лозиною,— відповів хлопець.
—    Лозина  не   обмотається  щільно,— не   хотіла   здаватися   королівна.
—    Нічого, я зажену оцей клинок,— відповів хлопець.
—    На жар капатиме лій,— сказала королівна.
—    А я підставлю ось це, щоб не капав,— сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.
—    Дуже твоя мова  закручена,— сказала королівна,  аби  не  мовчати.
—    Ні, не закручена,— відповів Пічкур.— Ось що справді закручене. І він витяг один баранячий ріг.
—    Ти ба, другого такого я зроду не бачила! — вигукнула королівна.
—    То поглянь! — мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.
—    Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! — глузливо сказала королівна.
—    Ні, не ноги я стоптав, а ось що,— відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.
На це королівна не знайшла що сказати.
—    Отже, ти моя,— мовив Пічкур.
І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.