Про Кирилову душу

Біда, кажуть, не спить, бо хати не має. Вона ходить по людях. Ото зайшла і до Кирила, бідного чоловіка, що мав жінку та купу дітей. Кирило не просив її у гості — вона сама прийшла й злидні з собою привела. Розсілася біда серед хати, як квочка з курчатами, і сказала, аби той Кирило тягнув її за хвіст до гробової дошки. І він тягнув. Коли набридло, взяв торбу на плечі й подався у світ шукати гараздів. А за селом його здибав дідич.
— Куди, чоловіче? — спитав.
— У світ.
— Чого?
— Шукати щастя.
— Хіба знайдеш?
— Аякже!
— Ні! Щастя боїться жебрацької торби. Ліпше продай мені свою душу. Дам тобі все, чого тільки схочеш.
— Най буде! Дайте мені грошей на десять років.
— Згода! Через десять років прийду по твою душу. А тепер ходімо, я дам тобі грошей.
Іде Кирило й думає: «За десять років або я умру, або пана шляг трафить — і все буде в порядку».
Дідич завів його до пивниці, насипав міх грошей. Повернувся чоловік додому. Зажив, як має бути. Діти більше не голодували, не ходили по селу в лахмітті, а жінка —• гейби і помолоділа.
Але дні пропливали скоро, як дараби на Пруті. Лише настане новий рік і вже, дивись, минув, ніби в долоні сплеснув.
Сумний день підходив усе ближче й ближче.
Почав чоловік думати, як має позбутися того дідича, аби живцем не лізти в гріб. Але не міг придумати.
Одного вечора прийшов якийсь жебрак проситися на ніч.
Жінка дала йому повечеряти, постелила постіль і накрила новою йеріткою. Удосвіта дід устав, подякував господарям і вирушив у дальшу дорогу.
Жінка вранці замітала в хаті й побачила вузлик з мідяками.
— Ади, чоловіче! Ці гроші, відай, випали від бідного старця.
Кирило схопив ті вузлики, побіг за жебраком.
— Візьміть, ви загубили,— сказав йому, коли наздогнав.
— Аби-сь був здоровий, чесний ґаздо,— відповідає дід.— Як, віддячити тобі за доброту?
— Чим ти мені віддячиш, бідний чоловіче? Як можеш, зроби так, аби той, хто вилізе ген на оту грушу, не міг з неї злізти.
— Все буде так, як хочеш,— погодився жебрак.— Іди собі додому.
Через кілька днів навідався дідич. Веселий і улесливий — лисом підшитий, псом підбитий. Питає Кирила:
— Ну, пожив по-панськи, чоловічку? Десять років раював. Тепер ходім до мого палацу, я візьму з тебе душу.
— Що ж, раз іти, так іти,— Кирило попрощався з жінкою і дітьми, потюпав за паном.
— Коли дійшли до груші, Кирило сказав:
— Перед тим, як маю розлучитися навіки з душею, я хотів би, пане, поїсти грушок. Зачекайте трохи, я вилізу й нарву.
— Е-е, ні, ти будеш довго там сидіти. Ліпше я сам — нарву раз-два... — і пан почав швидко роззуватися.
— Най буде й так, паночку,— і Кирило ще й підсадив дідича на дерево.
Той нарвав у пазуху грушок і хотів злізати, та груша не пускала: гілляки його тиснули до стовбура, тримали, як обценьками.
— Кириле, я не можу злізти! — перепудився панище.
— Не можете, то сидіть на дереві — кукайте, як зозуля.
Кирило посміхнувся і пішов додому. А пан ще й нині сидить на груші.