Пригоди Саїда (казка з каритнками)

У дворі стояло троє баских коней. На найкращого сів Саїд, на двох інших - слуги, і всі весело поскакали до тієї площі, де мали бути військові змагання. Своєю розкішною зброєю і чудовим одягом Саїд вабив очі кожного, хто зустрічався дорогою, а коли опинився перед глядачами, усі здивовано зашепотіли. Тут зібралися найблискучіші, найсміливіші і найблагородніші юнаки; видно було навіть, як басували коні й поблискували списи братів самого каліфа. Коли Саїд виїхав на середину площі й виявилося, що його ніхто не знає, до нього наблизився син великого візира в супроводі кількох своїх товаришів і, шанобливо привітавши, запросив його взяти участь у грі й спитав, хто він такий і звідки родом. Саїд назвав себе Альманзором з Каїра, сказав, що він подорожує і, наслухавшись про завзятих благородних юнаків Багдада, вирішив скористатися з нагоди подивитися на них і познайомитися з ними. Юнацтву сподобався Саїд-Альманзор і своїм поводженням, і лицарським виглядом. Йому дозволили взяти списа й вибрати, на чиєму боці він виступатиме, бо все товариство розділилось на дві групи, щоб поодинці і гуртами поборотися один з одним.

Вже сама зовнішність Саїда привертала увагу до нього, але тим більше всі здивувалися, коли побачили його надзвичайну вправність і спритність у військовій боротьбі. Його кінь літав швидше від птаха, а шабля, мов блискавка, шугала й

наздоганяла супротивників. Він так далеко й влучно кидав свого списа в призначене місце, що і здавалося, то була стріла, пущена з найтугішого лука. Саїд легко подолав найзавзятіших лицарів ворожої групи, і коли гра скінчилася, то всі одностайно визнали його переможцем, а один з братів каліфа та син великого візира, що не мали сутички з Саїдом, бо обидва належали до однієї з - ним групи, попросили його позмагатися з ними, і Алі, брата каліфа, Саїд подужав, а син великого І візира так завзято відбивав напади, що вони після довгої боротьби погодились на тому, що закінчать її наступного разу.

На другий день після змагань у цілому Багдаді всі тільки й говорили що про вродливого й хороброго чужинця; всі, хто його бачив, а особливо ті, кого він переміг, були зачаровані його лицарським поводженням, і навіть у крамниці. Калум-Бека перед самим Саїдом заходила мова про славного Альманзора; усі шкодували, що ніхто не знає, де живе цей бравий лицар. Наступного тижня Саїд знайшов у будинку феї ще кращий одяг і ще багатше спорядження. Цього разу на площі зібралася половина Багдада, навіть каліф дивився зі свого балкона й теж дивувався чужинцеві Альманзору, а після закінчення змагань повісив на шию Саїдові велику медаль на золотому ланцюжку, як ознаку свого задоволення його лицарською відвагою. Ця друга, ще блискучіша перемога Саїда викликала великі заздрощі серед багдадського юнацтва. «Якийсь чужинець,- казали вони,- прибуває в Багдад, щоб одібрати у нас славу, честь і перемогу! А потім в інших містах нахвалятиметься, що між цвітом багдадського юнацтва не знайшлося нікого, хто б міг з ним зрівнятися!» Так вони поговорили між собою і вирішили на найближчому змаганні немовби випадково напасти на нього вп'ятьох або й ушістьох.

Гостре око Саїда помітило ці ознаки неприязні; він бачив, як юнаки сходилися по закутках і перешіптувались між собою, поглядаючи на нього лихим оком; він відчував, що, крім каліфового брата та сина великого візира, йому ніхто тут не симпатизує, та навіть і вони своїми розпитуваннями,- де його можна знайти, які у нього тут справи, чи йому в Багдаді до вподоби,- неабияк докучали йому.

За дивним збігом обставин, з усіх молодих людей, що люто поглядали на Саїда-Альманзора, найворожіше ставився до нього той чоловік, якого Саїд недавно збив з ніг у крамниці Калум-Бека, коли той хотів учепитися в бороду купця. Цей чоловік дуже пильно й заздрісно придивлявся до обличчя Саїда; хоча Саїд кілька разів переміг його, але це не було достатньою причиною для такого запеклого ворогування, і Саїд уже боявся, чи не впізнав він у ньому по зросту або голосу Калум-Бекового прикажчика: від глуму й помсти цих людей нікуди було б дітись. Однак напад, на який наважилися заздрі вороги, несподівано був відбитий - і завдяки передбачливості та завзяттю самого Саїда, і завдяки дружбі, яку відчули до нього брат каліфа та син великого візира. Як тільки ці двоє побачили, що не менше шести чоловік оточили Альманзора і хочуть стягти його з коня додолу або хоч обеззброїти, вони зараз же кинулися туди, розштовхали весь натовп і навіть пригрозили, що виженуть зі змагань тих, хто здатний на таку зраду.

Більше чотирьох місяців Саїд дивував увесь Багдад своїм завзяттям. Одного вечора, повертаючись  додому, він почув чиїсь голоси, що здались йому ніби знайомими. Поперед нього йшли чотири чоловіки і про щось радились. Коли Саїд нищечком наблизився до них і почав прислухатися, то почув, що вони розмовляють між собою мовою Селімового племені з пустелі, і здогадався, що вони вирішили пограбувати когось. Першим його наміром було дати ходу від цієї компанії, але потім він зміркував, що, може, йому пощастить перепинити яке лихе діло, і він наблизивсь до них, щоб підслухати їхню розмову.

- Той, що стояв коло воріт, сказав прямо: перша вулиця праворуч від базару,- говорив один з них.- Там він проходитиме сьогодні вночі з великим візиром.

- Добре,- озвався другий,- великого візира я не боюся - він старий, і з нього такий собі лицар, інша справа каліф: він чудово володіє шаблею, та й не повірю, що за ним слідом не йде десять або дванадцять охоронців.

- Ані душі! - встряв у розмову третій.- Усі, хто його бачив і впізнавав уночі, кажуть, що він ходить тільки з візиром або з головним євнухом. Цієї ночі він буде наш. Тільки глядіть! Щоб і пальцем не торкнули його.

- Мені здається, що найкраще,- знову почав перший,- заарканити його за шию. Вбивати не будем, бо за труп у викуп нам дадуть або мідяки, або й зовсім нічого.

- Отже, за годину перед північчю! - промовили всі разом і розійшлись у різні боки.

Саїд неабияк перелякався, почувши про цей напад. Спершу він хотів негайно бігти до палацу й попередити каліфа про небезпеку. Та коли юнак минув уже кілька вулиць, йому згадалися слова феї про те, якої поганої думки каліф про нього: безперечно, там тільки поглузують з його звістки або вважатимуть це за хитрий спосіб підлеститись до самого багдадського володаря, тоді він сповільнив ходу і вирішив за краще покластися на свій меч і власними руками врятувати каліфа з пазурів розбійницької банди.

Саїд не пішов додому, до Калум-Бека, а сів на східцях мечеті й чекав, коли зовсім смеркне. Як настала ніч, він пішов базаром до тієї вулиці, про яку говорили розбійники, й заховався за виступом якогось будинку. Там він просидів мало не годину, коли раптом почув, що двоє чоловіків повагом ідуть уздовж вулиці; спочатку він думав, що то каліф зі своїм великим візиром, та ось один заплескав у долоні, й до них зараз же тихенько підбігли з базару ще двоє. Вони пошепотілись, а потім розділилися: троє заховались поблизу Саїда, а четвертий почав ходити туди й сюди вулицею. Ніч була дуже темна й тиха, і Саїдові треба було покладатися на свій тонкий слух.

Минуло ще півгодини, коли почулось, як хтось іде до базару. Розбійник теж почув ту ходу й прослизнув повз Саїда в напрямку базару. Хода наближалась; уже можна було бачити кілька темних постатей. Тоді розбійник заплескав у долоні, і всі троє вискочили зі сховища й побігли вперед. Очевидно, в тих, на кого нападали розбійники, була при собі зброя, бо почувся брязкіт шабель. Саїд витяг свій дамаський кинджал і з криком: «Смерть ворогам великого Гаруна-аль-Рашида!» - кинувсь на підмогу. Першим ударом він одразу поклав одного й напав на тих двох, що замірялись обеззброїти чоловіка, на шию якого вже накинули аркан. Саїд блискавично змахнув кинджалом, щоб перерубати мотузок, і при цьому так ударив розбійника по руці, що одітнув її разом з мотузком. Роабійник із страшним криком поваливсь на землю. Тим часом чоловік, на якого було накинуто аркан, відчувши себе вільним, витяг свого кинджала й устромив його збоку в груди третьому розбійникові. Як побачив це останній розбійник, то покинув свою шаблю й щодуху кинувся навтьоки. Саїду не довелося довго чекати, щоб дізнатися, кого він врятував: вищий із подорожніх підійшов до нього й промовив:

- Обидві пригоди однаково дивні - і намір вбити мене чи полонити, і несподівана допомога та порятунок. Як ти взнав, хто я такий? Чи ти знав про намір цих людей напасти на мене?

- Повелителю правовірних! - відповів Саїд.- Я не сумніваюся, що це ви; вчора смерком я йшов вулицею Ель-Малек позаду кількох чоловіків, що розмовляли чужою мовою, яку я колись мав нагоду вивчати. Вони домовлялись про те, щоб вас полонити, а шановного візира вбити. Оскільки було вже пізно вас попереджати, я надумав заховатися там, де вони вас підстерігатимуть, і при потребі прийти вам на допомогу.

- Дякую тобі,- промовив Гарун-аль-Рашид,-я думаю, що тут нам нічого залишатися. Візьми оцей перстень і приходь завтра з ним до мого палацу. Там ми з тобою докладно поговоримо про все і вирішимо, чим найкраще тебе нагородити. Ходімо, пане візире, не слід тут зоставатися - вони можуть повернутись.

Сказавши ці слова, каліф надів юнакові на палець свій перстень і взяв великого візира за руку, щоб іти далі; але той попрохав зачекати і, повернувшись до здивованого Саїда, простяг йому великий гаманець з грішми.

- Юначе,- промовив візир,- візьми цей гаманець, бо мій ласкавий пан каліф може тебе зробити ким завгодно, навіть моїм заступником, і я вважаю за краще зробити це сьогодні, ніж завтра. Та не думай, що я відкупляюсь від подяки: як тільки тобі що треба буде, приходь просто до мене, і я зроблю, що в моїй силі.