Пригоди Саїда (казка з каритнками)

Саїд не знав, як дякувати старому. Араби покинули палатку дуже невдоволені й сердито бурмотіли щось собі під ніс. Коли ж вони, вийшовши, розповіли жінкам та малим, що сказав старий Селім, усі, хто приготувався бачити смерть Саїда, зчинили страшенний лемент і ґвалт, погрожуючи, що самі помстяться за смерть Альманзора на його вбивці, якщо рідний батько того не хоче зробити.

Всі інші бранці були поділені між членами цього племені: одних, багатших, збирались випустити за добрий викуп, інших одіслали пасти  череду, а ще інших, що раніше коло них услуговувало по десятеро рабів, поставили до найбруднішої роботи тут, у самім селі. Не так жилося Саїдові. Чи то старого вразив бравий, лицарський вигляд юнака, чи допомогли таємні чари тієї доброї феї, а тільки Саїд сподобався Селімові й жив у його наметі скоріше як син, а не як слуга. Але незрозуміла приязнь старого пана до Саїда викликала в інших слуг та рабів ворожнечу до нього. На кожному кроці він помічав ворожі погляди, а коли проходив селом, то звідусюди чув лайку й прокльони; іноді повз Саїда пролітали стріли, що, безперечно, призначалися для нього і не влучили, як думав юнак, лише завдяки таємній силі дудочки, котру він і досі ще носив на грудях. Саїд часто розповідав Селімові про такі замахи на його життя. Старий даремно силкувався викрити таємничих злочинців, бо всі у селі були ніби в змові проти добре прийнятого Селімом чужинця. Тому одного дня Селім так сказав Саїду:

- Я сподівався, що ти будеш мені замість сина, якому вкоротила віку твоя рука. Ні я, ні ти в тому не винні, що так сталось, але всі наші люди ненавидять тебе. Навряд чи я зможу захистити тебе надалі, та й чи поможе тобі або мені, коли я покараю того, хто десь нищечком уб'є тебе? Тож як тільки мої люди, що оце виїхали по здобич, повернуться додому, я скажу, що твій батько прислав мені викуп, і відпущу тебе на волю, доручивши найвірнішим своїм воїнам провести тебе через пустелю.

- Чи можу я кому-небудь, крім тебе, довіритися,- зворушено спитав Саїд,- чи не вб'ють вони мене по дорозі?

- Вони дадуть мені клятву, а її ще ніхто з них не порушував,- відповів Селім дуже спокійно.

Через кілька днів люди повернулися в село, і Селім додержав своєї обіцянки. Він подарував юнакові зброю, коня й одежу, вибрав п'ятьох бувалих арабів у провідники Саїду, взяв з них страшну клятву, що не вб'ють юнака в дорозі, і з слізьми на очах відпустив його од себе.

Провідники не обзивались до Саїда ні словечком, заглибившись у свої чорні думки. Юнак бачив, як неохоче вони виконують доручену їм справу, й особливо зажурився, коли помітив, що двоє з провідників були в тій сутичці, де він убив Альманзора. Так минуло годин вісім, коли Саїд почув, як супутники його почали перешіптуватись, і помітив, що їхні обличчя ще більш спохмурніли. Він став прислухатися й почув, що вони гомонять між собою на такій мові, що її знають тільки в цьому племені й користуються тоді, коли треба обміркувати якусь таємну або небезпечну справу. Селім, сподіваючись залишити Саїда при собі назавжди, витратив не одну годину, щоб навчити юнака цієї мови. Але нічого веселого Саїд не почув.

- Ось те місце,- промовив один,- де ми напали на караван; тут загинув один з найзавзятіших і найсміливіших воїнів від руки якогось хлопчиська...

- Вітер розвіяв сліди його коняг- додав другий чоловік,- та я їх ніколи не забуду.

- І, на глум нам, той, що вкоротив йому віку, житиме собі на здоров'я і буде вільним... Чи не чувано, щоб рідний батько не схотів помститися за смерть свого єдиного сина? Мабуть, Селім на старість вижив з розуму.

- Проте коли батько таке попускає,- промовив четвертий,- обов'язок друзів помститися за смерть їхнього товариша. На цьому самому місці ми й повинні з ним поквитатись.  - Ми не можемо його вбивати,- втрутився п'ятий,- бо присяглися старому. Ми не може- І мо порушувати своєї клятви.

- Правда,- промовили всі,- ми присягли, і -вбивця дістане волю з рук своїх ворогів.

- Стривайте,- промовив перший, найсуворіший з них.- Старий Селім - розумний чоловік, але не такий уже розумний, як думають! Хіба ми присяглися довести цього хлопця до певного місця? Ні, ми дали клятву, що не позбавимо його життя. І ми дотримаємо слова, подаруємо йому життя. Зате нашу помсту доведуть до кінця палюче проміння сонця і гострі зуби голодних шакалів. Отут, на цьому місці, ми зв'яжемо його й покинемо напризволяще.

Не встиг розбійник докінчити своєї думки, як Саїд кинувся з конем убік, добре пришпорив його й птахом полетів по рівнині. П'ятеро провідників -остовпіли й почали оточувати його справа і зліва. Вміючи їздити серед пісків пустелі значно краще, ніж Саїд, двоє з них дуже швидко обігнали втікача і перейняли його спереду; коли ж він повернув коня вбік - там його перестріли двоє інших, а позаду насідав п'ятий. Присяга не дозволяла їм убити Саїда, і так само, як і того разу, один з розбійників заарканив його, стяг з коня, і всі накинулись на бідолаху, немилосердно відлупцювали його, скрутили руки й ноги мотузками й покинули серед пустелі на розпеченому піску.

Саїд благав їх зглянутись на нього, обіцяв великий викуп, але ті зі сміхом скочили на коней і подалися геть. Кілька хвилин Саїд ще чув легкий тупіт, а потім усе вщухло. Юнак думав про свого батька, про його розпач, коли син не повернеться; думав про свою недолю, що доведеться йому молодим умирати, бо Саїд був певний, що тут, на розпеченому, мов жар, піску, він помре в страшних муках від голоду й спраги або його розірвуть на шматки шакали. Сонце тим часом піднімалося все вгору та вгору і безжально пекло йому чоло; з великим зусиллям Саїд перевернувся обличчям донизу, та це мало допомогло. Тільки й того, що з одежі випала його таємнича дудочка. Саїд довго вовтузився,- поки йому пощастило вхопити ту дудочку губами, і він подув у неї з останньої сили. Але й тепер, у цю страшну мить, подарунок феї не став йому в пригоді. Повний відчаю, Саїд схилив голову вниз, а палюче сонце не забарилось одібрати в нього пам'ять. Ще трохи - і хлопець лежав непритомний.

Минуло багато часу, перш ніж прокинувся Саїд, почувши, як хтось доторкнувся до його плеча; юнак несамовито закричав, бо подумав, що то підкрався шакал, щоб розірвати свою здобич. Та його взяли за ноги, і це були не пазури дикого звіра, а руки людини, яка обережно поралась коло нього і розмовляла з двома чи трьома іншими.

- Він живий,- шепотіла людина,- але вважає нас за ворогів.

Згодом Саїд розплющив очі й побачив, що над ним схилився якийсь маленький, гладкий чоловічок з невеличкими оченятами і довгою бородою. Він привітно заговорив до Саїда, допоміг йому підвестись, подав їжу й питво й розповів, поки той підкріплявся, що він купець з Багдада на ймення Калум-Бек і торгує дорогими шалями та тонкими покривалами для жінок. Він повертається з торгової подорожі й натрапив на нього, напівмертвого, покинутого тут серед пісків. Його розкішна одежа та блискуче коштовне каміння на кинджалі привернули увагу Калум-Бека, він ужив усіх заходів, щоб повернути юнакові життя, і тепер це, хвалити Бога, вдалося. Саїд щиро дякував за порятунок, бо добре бачив, що коли б не нагодилися ці люди, він помер би жалюгідною смертю. Оскільки в нього не було за що їхати далі самому, а йти пішки через пустелю не було ніякого бажання, він щиро подякував за місце на верблюді, навантаженому купцевим крамом, і вирішив їхати в Багдад: може, там йому пощастить знайти товариство, що вирушатиме до Бальзори, і тоді він приєднається до нього.

Дорогою купець багато розповідав своєму новому знайомому про славного повелителя правовірних - Гаруна аль-Рашида. Він розказував про любов каліфа до справедливості, про його тонкий розум, про те, як він просто й мудро розплутує найскладніші судові справи.

- Наш каліф, володар над усіма правовірними,- розповідав купець,- дивовижний чоловік. Коли ви думаєте, що він спить, як і всі звичайні люди, то ви дуже помиляєтесь: тільки вдосвіта подрімає дві-три години - та й усе! Я це добре знаю, бо Мессур, його перший камердинер,- мій двоюрідний брат. То дарма, що він, коли йдеться про таємниці каліфа, мовчить, мов могила, зате він залюбки приймає своїх родичів у себе і коли бачить, що чоловіка аж розпирає від цікавості, то на що-небудь і натякне. Замість того, щоб спати, як і всі люди, каліф шастає по вулицях Багдада, і рідко буває такий тиждень, щоб з ним не трапилась яка-небудь пригода. Та ви ж, мабуть, знаєте, хоч би і з тієї історії про горщик з маслинами, що то щира правда, як слово пророка. Він ніколи не виїздить, мов на параді, верхи в царському одязі, оточений почтом з сотнею смолоскипників; він би це міг зробити, якби хотів, але ж ні,- він одягається то  простим купцем, то капітаном корабля, то солдатом, то суддею і ходить скрізь, розглядаючи, чи все гаразд, чи все в належному порядку.

Отож і склалося так, що ніде в цілому світі не бувають люди такі чемні до кожного дурня, як у нас у Багдаді. Бо можна так легко зустрітися з каліфом, як і з задрипаним арабом з пустелі, а лози вистачить, щоб відлупцювати хоча б усіх жителів Багдада і його околиць.

Так розповідав купець, і Саїд, хоч як йому хотілося швидше побачити свого батька, радів, що їде в Багдад і погляне на славного каліфа Гаруна аль-Рашида.

Через десять днів вони прибули в Багдад. Саїд дивувався і захоплювався розкішшю цього міста, бо саме тоді воно було на вершині своєї слави. Купець запросив його до себе додому, і Саїд охоче пішов з ним. Тільки тепер, повештавшись між людьми, юнак уперше збагнув, що, крім повітря, води з річки Тигру та нічлігу на східцях мечеті, тут нічого дарма людина не дістане.

На другий день після приїзду, коли Саїд одягся й причепурився, сподіваючись, що в розкішному військовому одязі він матиме чудовий вигляд і привабить до себе не одне людське око в Багдаді, у кімнату ввійшов купець. Він подивився на вродливого юнака, лукаво засміявся і, погладивши бороду, промовив:

- Усе це справді гарно, юний паничу! Але що ви робитимете далі? Ви, як мені здається, великий мрійник і зовсім не думаєте про завтрашній день. Чи у вас надто багато грошей, щоб жити так, як це личить вашому одягові?

- Вельмишановний пане Калум-Бек! - промовив Саїд, присоромлений і почервонілий.- Правда, грошей у мене немає, та я сподіваюся, що ви  мені дещо позичите, аби я міг повернутися додому. Мій батько, безперечно, все вам віддасть з подякою.

- Твій батько, хлопче? - перепитав купець, заходячись від реготу.- Мабуть, сонце висушило тобі мозок. Чи не думаєш ти, ніби я повірив усім твоїм брехням, що ти мені наплів у дорозі? Невже ж я повірив, що твій батько багата людина й живе в Бальзорі, а ти в нього єдиний син, і на тебе в дорозі напали араби, і ти жив у них в селі і так далі. Ще й тоді мене дратували твої безглузді брехні й нахабство. Я ж добре знаю, що всі багаті люди в Бальзорі - купці; з усіма ними мені доводилося торгувати, і коли б справді там був якийсь Бенезар, то я б про нього почув навіть тоді, коли б весь його достаток не перевищував шести тисяч червінців. Або ти брешеш, що з Бальзори, або твій батько такий голодранець, що його синові-приблуді я не позичу ламаного гроша. А та пригода в пустелі? Де чувано, щоб після того, як мудрий каліф Гарун аль-Рашид зробив цілком безпечним увесь торговий шлях через пустелю, там напали розбійники, знищили цілий караван, а людей захопили в полон. Та про це всі говорили б, а тим часом за всю мою подорож і навіть тут, у Багдаді, де збирається народ з усього світу, ніхто про це нічогісінько не згадує. Це друга твоя брехня, безсоромний юначе!

Саїд, білий як стіна від гніву й досади, кілька разів поривався перепинити просторікування недоброго череваня, але той кричав дужче від нього і, наче млин крилами, махав руками.

- А третя твоя брехня, нахабо й пустомолоте, це історія про Селімів табір. Ім'я Селіма кожен добре знає, коли хоч раз йому доводилося бачити араба, і знаємо його ми, як найлютішого й найжорстокішого розбійника, а ти плещеш таке, що купи не тримається! Та якби ти вбив його сина, то він би тебе тієї ж хвилини стер на порох; а ти знахабнів до такої міри, що верзеш неймовірне: ніби Селім сам обороняв тебе від свого племені, забрав до свого намету й відпустив без викупу, замість повісити на першій гілляці. Отак би зробив той Селім, що вішає подорожніх тільки заради того, аби побачити, яка в них буде пика, коли вони висітимуть! Ну й безглуздий з тебе брехун!

- Я повторюватиму одне,- промовив юнак,-те, що я казав, щира правда, присягаюся своєю душею і бородою пророка!

- Що? Ти присягаєшся своєю душею? - несамовито заверещав купець.- Своєю чорною, брехливою душею? Та хто ж тобі повірить? І ще бородою пророка! А в самого нема ніякої бороди! Хто ж тобі повірить?

- Правда, в мене нема свідків,- провадив далі Саїд,- та хіба не ви самі знайшли мене в пустелі зв'язаного й непритомного?

- То нічого не значить,- відповів купець,- ти був одягнутий як справжній розбійник, і дуже легко могло статися так, що ти наскочив на сильнішого від себе, і він, подужавши, зв'язав тебе.

- Хотів би я бачити, як зв'язав би мене один або й два разом,- заперечив Саїд,- коли б не накинули мені на шию аркан! Ви з вашим базаром не дуже тямите в тому, що може зробити чоловік, коли він добре володіє зброєю. Та не в тому річ: ви мене врятували од неминучої смерті, і я вам за те щиро дякую. Що ж ви хочете тепер зі мною зробити? Якщо ви мені не допоможете, я змушений буду старцювати. Але я не простягну руку по милостиню до собі рівних: я піду до самого каліфа.

- Овва! - промовив насмішкувато купець.-Прямо ні до кого іншого ви не хочете звертатись, а тільки до найславнішого каліфа? Це я називаю - старцювати по-благородному! Ай-ай-ай! А згадайте, любий паничу, що стежка до каліфа проходить повз мого брата Мессура і що досить мені закинути йому одне слово, як головний євнух каліфа вже пильнуватиме за вами, знаючи, який з вас майстер вигадувати нісенітниці. Та мені шкода твого молодого віку, Саїде! Ти ще можеш виправитися, з тебе ще будуть люди. Я хочу взяти тебе до своєї крамниці на базарі. Ти прослужиш цілий рік, а потім, як не захочеш більше залишатись, то я тобі виплачу до мідяка твій заробіток, і підеш куди тобі закортить: чи в Алепо, чи в Медину, чи в Стамбул, чи в Бальзору... хоч до невірних! Можеш поміркувати до обіду. Якщо ти згодний, то добре, а ні -я тобі полічу якнайшвидше, що ти повинен мені заплатити: я ж тебе годував і доглядав у дорозі, ти їхав на моєму верблюді. Ти заплатиш мені одягом і всім, що в тебе є, а тоді йди собі жебраком хоч до каліфа, хоч до муфтія, хоч на східці мечеті, хоч на базар - мені байдуже.

По цій мові злий чоловік покинув нещасливого юнака самого. Саїд з великою зневагою подивився йому вслід. Він увесь кипів, обурюючись віроломством цього чоловіка, що тільки для того й урятував його і в свою господу заманив, аби хлопець опинився в його пазурах. Він роздивився, чи не можна часом утекти, та де там: вікна були заґратовані, а двері замкнені. Зрештою, обміркувавши справу з усіх боків, Саїд вирішив прийняти попервах службу в крамниці Калум-Бека. Іншого виходу в нього не було, бо коли б він і втік, то без грошей навряд чи добрався б до Бальзори. А собі Саїд надумав при першій же нагоді побачити самого каліфа й прохати в нього захисту.

Другого дня Калум-Бек привів свого нового слугу до себе в крамницю. Він показав Саїдові всі шалі, покривала й інший крам, яким торгував, і розказав, у чому полягають його обов'язки. Треба було, щоб Саїд, одягнутий як прикажчик, а зовсім не як військовий, ставав на порозі крамниці і, взявши в одну руку шаль, а в другу - чудову чадру, вигукував їх ціни й закликав у крамницю чоловіків та жінок, що проходитимуть мимо. Тепер Саїдові було цілком ясно, чого саме Калум-Бек втяг його в цю справу. Адже купець був невеличкий, дуже непоказний дідок, і коли стояв на порозі й закликав народ, то сусід або хто з перехожих іноді візьме та й охрестить його таким словом, що старому не до сміху; хлопці дразнили його, а жінки називали опудалом. Зовсім інша річ з Саїдом: усім було приємно дивитися на стрункого юнака, який з гідністю закликав покупців і гарно та люб'язно показував крам.

Коли Калум-Бек переконався, що відтоді, як Саїд став на порозі його крамниці, число його покупців збільшилося, він зробився приязнішим до юнака, став його краще годувати і заявив про свій намір якомога чепурніше одягати його. Та Саїд не дуже радів з такого піклування хазяїна і цілісінький день тільки й думав про те, як би повернутись додому, до батьківської оселі.

Одного дня, коли у крамниці було куплено дуже багато і всі хлопці, що розносили пакунки по оселях, були розіслані хто куди, прийшла якась пані, швидко вибрала й купила, що їй треба, і попрохала негайно когось послати з її пакунком за окрему винагороду.

- Через півгодини я вам усе пришлю,- сказав їй Калум-Бек,- а до того часу вам доведеться почекати або взяти стороннього носія.

- Ви - купець і радите, щоб ваші покупці наймали сторонніх людей для вашого краму? - промовила пані.- Такий парубійко скористається з  метушні та й утече з моїм пакунком! А до кого j мені тоді звертатись? Ні, пане купець, це ваш обов'язок; за базарним звичаєм, ви повинні доставити мій пакунок додому, і тільки од вас я того вимагатиму.