Українська Русский

Пригоди Саїда (казка з каритнками)

1 2 3 4 5 6

Ще за часів Гаруна аль-Рашида, багдадського каліфа, жив у Бальзорі чоловік на ім'я Бенезар. У нього було стільки добра, що він міг жити, як кажуть, в теплі й добрі, не займаючись ні ремеслом, ні торгівлею. Він не змінив старої звички і після народження сина.

- І чого б я на старість почав якісь оборудки? - сказав він якось сусідові, сидячи з ним у холодку коло будинку.- Щоб залишити моєму синові Саїду на тисячу червінців більше, як мені пощастить, або на тисячу менше, як не поталанить? Прислів'я мовить: «Де двоє їдять, там і третій буде ситий». А коди з Саїда вийде путня людина, то йому ні в чому не буде нестачі.

Так міркував Бенезар, і слово його було тверде. Він не дозволяв Саїдові братись ні до торгівлі, ні до ремесла, а натомість прочитав з ним не одну книжку. Оскільки Бенезар вважав, що, крім освіти та пошани до старших, ніщо так не прикрашає юнака, як тверда рука й мужність, то він подбав про те, щоб син умів добре володіти зброєю. І справді, Саїд у цій науці був дуже спритний, і між усіма своїми товаришами-однолітками, і навіть серед старших од себе, він був найзавзятіший і найдужчий боєць, а щодо верхової їзди та плавання, то тут його ніхто не міг перевершити.

Пригоди Саїда (казка з каритнками)

Як виповнилося Саїдові вісімнадцять років, батько стародавнім звичаєм вирядив його до Мекки, щоб там він щирою молитвою, постом і побожними ділами попросив Аллаха не обійти його своєю ласкою. Перш ніж Саїд рушив з дому, батько покликав його ще раз до себе, похвалив за слухняність, напутив добрим словом і, давши про запас грошей, мовив:

- Ось що, мій сину. Я з тих людей, які стоять вище од звичайних людських забобонів. Хоч я залюбки слухаю всякі теревені про фей та чарівників - тоді весело й приємно минає час,- однак я далекий від того, щоб вірити в усі ті дива, яким вірять трохи не всі темні люди,- немовби всі оті надприродні істоти, чи ким там вони іншим можуть бути, раз у раз втручаються в життя й усякі справи людей. Твоя мати, приміром,- це вже дванадцять років, коли вона вмерла,- вірила всьому тому так само щиро, як коранові. Одного разу, після того як я їй присягнувся, що нікому, крім її рідної дитини, про те не скажу, вона мені призналася, що від першого дня свого життя приятелює з однією феєю. Я не раз сміявся й глузував з цього, але мушу тобі признатися, що в день твого народження коїлись такі речі, що й мене збили з пантелику. Тоді цілісінький день лив дощ і гуркотів грім, а небо було таке чорне, що в кімнаті не можна було читати без світла. О четвертій годині пополудні мені сказали, що у нас народився хлопчик. Я зараз же побіг в материну кімнату, щоб подивитися на мого первістка і благословити його. Але на порозі стояли її покоївки і на моє запитання відповіли, що нікого не велено впускати в кімнату. Земіра, твоя мати, наказала всім вийти звідти, бо вона хоче побути сама. Я постукав у двері, та даремно - вони лишилися замкнуті.

Отак я мимоволі стояв поруч з покоївками під дверима, а тим часом швиденько прояснилось - такого ще ніколи я не бачив. І найдивовижнішим було те, що тільки над нашим славним містом Бальзорою сяяло чисте блакитне небо, а навкруг громадились страшні темні хмари і гадюкою звивалася блискавка. Коли я розглядав через вікно дивну картину грози, несподівано, мов од вітру, розчинилися двері до покою моєї дружини. Я звелів покоївкам почекати, а сам пішов у кімнату твоєї матері й спитав її, навіщо вона замикалася тут одна? Не встиг я ввійти, як мені вдарили в лице такі міцні пахощі троянд, фіалок і гіацинтів, що я мало не вчадів. Мати простягла мені на руках тебе і вказала очима на срібну дудочку, що висіла в тебе на шиї на тонісінькому, мов з єдвабної нитки, золотому ланцюжку. «Тут була та добра фея, про яку я тобі колись розказувала,- промовила вона,- і подарувала нашому хлопцеві оцю річ».- «Отже, твоя фея - та чарівниця, що розігнала бурю і залишила після себе оці пахощі фіалок та троянд? - промовив я, недовірливо посміхаючись.- Невже-таки вона не могла подарувати хлопцеві щось краще за цю дудочку: чи гаманець, набитий червінцями, чи коня, чи щось інше?» Твоя мати благала мене, щоб я не глузував, бо фея дуже легко може змінити свою милість на гнів.

Я не став їй перечити і замовк, оскільки вона була надто змучена. Після того ми зовсім не згадували про всі ці дивні події і згадали тільки через шість років, коли твоя мати відчула, що вона хоч і молода, а скоро має вмерти.

Мати дістала дудочку й доручила мені передати її тобі в день твого двадцятиріччя і раніше цих років не відпускати тебе од себе ні на крок. Вона вмерла. А оце феїн подарунок,- і з тими словами Бенезар вийняв з гарненької шухляди срібну дудочку на довгому золотому ланцюжку.-Я віддаю її тобі у вісімнадцять років, замість двадцяти, бо ти виїздиш, а поки вернешся, я, може, відійду до прабатьків. Я не бачу ніякої розумної причини, щоб тримати тебе вдома ще два роки, хоч цього й бажала стурбована твоєю долею мати. Ти добрий і розсудливий юнак, зброєю володієш так, як не кожен і в двадцять чотири роки вміє, тож я можу все розказати й передати, неначе тобі вже двадцять років. А тепер рушай в далеку дорогу, і нехай тебе Бог боронить від усього лихого. Чи доля тебе спіткає, чи недоля,- пам'ятай про свого батька!..

Так говорив Бенезар із Бальзори, виряджаючи сина. Саїд схвильовано попрощався з батьком, накинув собі на шию ланцюжок, а дудочку запхнув за пояс, скочив на коня й подався до того місця, куди сходилися каравани, щоб разом іти до Мекки. За короткий час там назбиралося вісімдесят "верблюдів і кількасот вершників. Караван вирушив, і Саїд виїхав за браму Бальзори, свого рідного міста, яке йому судилося довго не бачити.

Новизна такої подорожі, різні, ніколи не бачені раніше речі, що зустрічалися Саїду, спочатку дуже його розважали; коли ж караван почав наближатись до пустелі і все довкола стало порожнє, безлюдне та вбоге, то Саїд мимоволі задумався, і йому згадалися слова, які сказав батько Бенезар, відпускаючи його в далеку дорогу.

Він вийняв дудочку з-за пояса, уважно оглянув її з усіх боків і вирішив спробувати, як вона звучить. Але дудочка зовсім не свистіла! Хоч як старався Саїд, хоч як надимався - нічого не виходило, дудочка не подавала ніякого звуку. Саїд, невдоволений з нікчемного подарунка, сердито запхнув його за пояс. Та думки Саїда невдовзі знову повернулися до таємничих материних слів. Саїд багато чув про фей, але йому ніколи не доводилося зустрічати бальзорця, щоб той був у безпосередніх стосунках з якою-небудь надприродною істотою. А коли в казці чи легенді йшла мова про таких духів, то говорилося про дуже далекі краї й давноминулі роки. Саїддві здавалося, що тепер уже нема таких привидів, а коли і є феї, то їм не велено більше навідувати людей і втручатися в їхнє життя. Але хоч він так і думав, проте весь час звертався до свого минулого й вишукував у словах і житті матері таємничих пригод, що були б наслідком прояву надприродних сил. Іноді ці думки так огортали Саїда, що з ранку й до пізнього вечора він сидів на коні, мов запаморочений, і не тільки не брав участі в розмовах подорожніх, а й не помічав ані їхніх співів, ані веселого сміху.

Саїд був дуже вродливий юнак, з веселими й розумними очима, уста його грали приязним усміхом, і хоч який він був молодий, та в усій його постаті відчувалась якась поважність, що її в такі роки рідко в кого зустрінеш. А коли він у військовому спорядженні легко й упевнено сидів на коні, багато хто з подорожніх поглядав на нього прихильним оком.

Один уже літній чоловік, що їхав поруч із Саїдом, почуваючи до нього приязнь, шукав нагоди у розмові з ним зрозуміти вдачу і серце юнака. А той, навчений з дитинства шанувати старших  від себе людей, відповідав своєму сусіді так обачно, розумно й поштиво, що завдав йому великої втіхи. А оскільки юнак цілісінький день думав про одне й те саме, то й розмова якось непомітно зайшла про чарівне, таємниче царство фей, і, зрештою, Саїд просто спитав чоловіка, чи вірить він, ніби феї можуть посилати добрих або лихих духів, які то захищають людину від напасті, то шкодять їй.

Чоловік задумливо похитав головою і, погладивши рукою бороду, промовив:

- Не можна твердити, що то все брехні, бо всякі пригоди трапляються на світі. Але мушу сказати, що сам я ніколи не зустрічав ні духів-карликів, ні духів-велетнів і не бачив жодної феї.

І чоловік почав розповідати Саїдові одну за одною такі дивовижні історії, що в юнака зовсім у голові замакітрилось, отож він ні про що, крім подій у свій день народження, не міг думати. І зміна погоди, і солодкі пахощі гіацинтів та троянд були, на його думку, неабиякою ознакою того, що він перебуває під опікою могутньої і доброї феї, і ту дудочку подаровано йому не для порожніх жартів, а для того, щоб він міг, потрапивши у велику біду, викликати її собі на допомогу. І знову Саїдові цілісіньку ніч верзлися замки, чарівні сопілки, і він сам ніби жив у справжньому царстві фей.

На жаль, уже на другий день Саїд переконався, які то нікчемні всі його мрії, що він їх снував і вдень і вночі.

Більшу частину дня караван ішов уперед доброю ходою. Саїд, опліч зі своїм старим приятелем, їхав трохи осторонь, і раптом далеко на обрії пустелі вони побачили якусь темну плямку. Що то була за плямка, ніхто до пуття не знав: одні казали - то купа піску, інші - хмарка, треті - що то, мабуть, зустрічний караван. Тільки літній чоловік, який чимало подорожував пустелею, промовив рішучим голосом, що треба приготуватися, бо то не що інше, як розбійницька банда арабів. Негайно всі чоловіки взялися за зброю і, поставивши жінок та крам усередину, приготувалися зустріти розбійницький напад. Темна пляма поволі посувалась уздовж рівнини й нагадувала своїми обрисами ключ журавлів, коли вони летять у далекі країни. Вершники все швидше й швидше наближались, і тільки-но здійнялися списи в руках чоловіків, як уже вся банда бурею налетіла і на караван, і розпочався бій.

Мандрівники билися дуже завзято, та розбійників було чотириста чоловік; оточивши караван з усіх боків, вони багатьох повбивали стрілами, а тоді кинулися в списи. В цю страшну мить Саїд, що безстрашно бився з ворогами в перших лавах, згадав про свою дудочку. Швиденько витягши її з-за пояса, він приклав до губ, дмухнув і... сумно відвів од уст, бо не почув жодного звука.

Спалахнувши гнівом на таке дурисвітство, Саїд вистрілив в одного араба, що вирізнявся поміж іншими гарною одежею, і влучив йому просто в груди. Араб захитався й упав з коня.

- Аллах! Що ви наробили, мій молодий друже! - промовив злякано літній чоловік, що був тут поруч.- Тепер ми загинули.

І це виявилося правдою. Тільки-но розбійники побачили, що з коня впав цей чоловік, як між ними зчинився пекельний ґвалт, і вони з такою люттю напали на караван, що скоро й ті кілька вцілілих людей були перенівечені й побиті вщент. В одну мить Саїда оточило п'ять чи шість чоловік. Але він так добре орудував  кинджалом, що ніхто з ворогів не наважувався наблизитись до нього. Тоді якийсь з арабів вийняв стрілу і вже хотів її пустити, аж інший розбійник затримав його. Поки Саїд готувався відбити цей напад, другий араб накинув йому на шию аркан. І вже хоч як силкувався юнак розірвати мотузок, усе було марно: зашморг затягувавсь дужче й дужче, і Саїд був полонений.

Зрештою весь караван опинився в руках розбійників: одних було вбито, інших узято в полон. Араби в тій банді були з двох племен. Тому всіх бранців і здобич вони поділили між собою і розійшлись - одні на південь, а інші на схід сонця.

Поруч з Саїдом їхало, четверо озброєних вершників; вони часто поглядали на юнака лихим оком і засипали його прокльонами. Очевидно, той чоловік, якого вбив Саїд, був значною людиною, можливо, навіть принцом. Через те, що рабство й неволя здавалися Саїдові гіршими за смерть, він радів, що накликав на себе лють усього загону, і спокійно готувався до загибелі в їхньому таборі. Озброєна сторожа дуже за ним пильнувала, і як тільки Саїд озирався, йому погрожували списами. Та коли в одного з його охоронців заноровився кінь, юнак швидко озирнувся назад і вглядів, собі на радість, того літнього чоловіка, з яким вони подружили в дорозі і якого він уже вважав убитим.

Згодом вони побачили вдалині дерева й намети, а як наблизились, то їм назустріч посунув цілий натовп дітей та жінок. Не встигли вони перемовитися кількома словами з розбійниками, як зчинився неймовірний галас і рев; усі люто поглядали на Саїда, погрожували йому кулаками й кляли останніми словами.

- Це той,- кричали вони,- що вбив нашого великого Альманзора, найзавзятішого з усіх наших воїнів! Смерть йому! Ми самі повикидаємо його м'ясо на їжу шакалам!

У Саїда шпурляли дрюччям, камінням і всім, що траплялося під руку, і робили це так настирливо й запекло, що самі розбійники мусили заступатися за юнака:

- Геть, ви, невігласки! Гетьте, ви, баби! -напали на юрму розбійники.- Він убив Альманзора в бою і прийме смерть не з рук жінки, а від меча хоробрих.

Так вони пройшли між наметами до невеликого майданчика й там зупинилися. Бранців, поскручуваних по двоє, вишикували в ряд, здобич занесли в намет. Саїда зв'язали окремо й самого привели у велику палатку. Там сидів старий, гарно вдягнутий чоловік; його поважне обличчя й гордовитий вираз в очах показували, що він - ватажок цієї зграї. Люди, які привели до нього Саїда, ввійшли в намет і стали перед ним, сумно схиливши голови.

- Жіноче голосіння підказує мені, що сталося,- промовив цей величавий чоловік і, окинувши оком розбійників, додав: - А ваші обличчя підтверджують, що Альманзор загинув.

- Альманзор загинув,- відповіли розбійники,- однак, Селіме, володарю пустелі, ось перед тобою той, хто вбив Альманзора,- суди його. Якої смерті він вартий? Чи пробити його стрілами; чи прогнати вулицею між списами; чи, може, ти схочеш, щоб його повісили чи прив'язали до коней і роздерли на шматки?

- Хто ти такий? - насупившись, спитав Селім бранця, який хоч і знав, що його чекає смерть, але стояв перед старим спокійний.

І відповідь його була коротка й чітка.

- Що ж, ти мого сина вбив, як злодій? Ти напав на нього ззаду і пустив йому в спину стрілу чи простромив списом?

- Ні, пане! - заявив Саїд.- Я його вбив спереду, в чистім полі, в бою; саме тоді, як він нападав на наші лави, убивши на моїх очах вісім моїх товаришів.

- Чи він правду каже? - спитав Селім тих, що привели бранця.

- Правду. Він убив Альманзора у відкритому бою,- підтвердив Саїдові слова один із сторожі.

- Отже, він зробив так, як зробили б ми самі,- промовив Селім,- коли б нам так довелося. Він боровся й убив свого ворога, що хотів позбавити його волі й життя. І тому... зараз же розв'яжіть його!

Розбійники здивовано поглянули на старого і неохоче виконали його наказ.

- Як же це так! Виходить, що вбивця твого сина, бравого Альманзора, не вмре? - спитав один з сторожі, кинувши лихий погляд на Саїда.- Краще б ми його самі послали на той світ!

- Він залишиться живий,- промовив Селім,- я беру йоги в свій намет як мою частку з усієї справедливо взятої здобичі. Він буде моїм слугою.

1 2 3 4 5 6

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

5 дитячих аудіокниг, які варто послухати в навушниках Audio-Technica
Як показує практика, читання не завжди миттєво стає улюбленим заняттям будь-якої дитини – досить часто цей процес асоціюється виключно з навчанням та школою, тому викликає втому та неприємні емоції. У той же час, допитливість та цікавість так і залишаються головними рисами характеру більшос...
День Ангела. Червневі імена
1 червня — Іван, Сергій; 2 — Іван, Йосип, Раїса, Микита, Тимофій, Олексій; З — Костянтин, Олена, Михайло, Федір, Касян; 5 — Михайло, Леонтій, Фросина; 6 — Євпраксія, Стефан, Федора, Микита; 7— Іван; 8 — Юрій, Олександр, Олена, Андр...