Пригоди Ласі (Вероніка Боярчук)

Це був дуже гарний день. У Ласі було День Народження!

Прокинувшись, Ласі побачила перед собою купу подарунків. Їй виповнилось сім років! Дівчинка встала з ліжечка і почала розкривати дарунки. Прийшли батьки.

- Ти вже почала розкривати подарунки? – запитав тато.

- Так, тату, - відповіла Ласі.

І Ласі відкрила другий подарунок. Вже незабаром всі подарунки були відкритими.

Їй подарували: ляльку, ролики, цукерки, гарний одяг та маленького Оленика з карамелькою.

- Дуже Вам дякую! – подякувала Ласі батькам.

- Немає за що, – відповіла мама.

- Мені сподобався цей Оленик! – сказала Ласі. – Я його назву Карамел!

- Мені теж подобається. – сказав тато.

- І мені також, - підтримала тата мама.

І вони пішли снідати.

Після сніданку дівчинка гралася Карамелом. І тут Оленик піднявся в повітря та полетів до вікна, але воно було зачинено. Оленик ще кілька хвилин бився і тоді знесилено впав на підвіконня.

Ласі не відводила очей від нього.

- Ти живий?- запитала Ласі, - Ти вмієш літати?

- Так, але я хочу на волю!!! – закричав Карамел.

- А де ти живеш? – запитала дівчинка, - в лісі?

- Ні, я живу в солодкому світі, - відповів Оленик, - прошу тебе, відпусти мене, я виповню твою мрію!

- Згода! – погодилася Ласі, - Я бажаю, щоб ти взяв мене з собою у цей світ!

- Гаразд! – відповів Оленик, - Але на день!

- Добре! – Оленик взмахнув своїми ріжками і дівчинка почала зменшуватися.

Незабаром вони вже були високо в повітрі.

- А туди далеко летіти? – запитала дівчинка.

- Цілу добу, - відповідає Оленик.

- Ого! – здивувалася Ласі, - Так багато!

- Час швидко минає, - сказав Карамел і набрав більшу швидкість.

Вже вечеріло, Оленик та дівчинка втомилися та вирішили відпочити під кущем. Настав ранок, Карамел встав і розбудив дівчинку.

Вона встала і сказала:

- Ти ж казав, що ми перепочинемо, - суворо наголосила Ласі, - а не переночуємо.

- Але я так втомився, що заснув, - виправдовувався він.

- Ну гаразд, нам ще далеко?

- Ні-ні, ще трішечки.

Прилетіли вони аж під вечір. Навкруги все було солодким. Йшли вони по «солодкій ваті», хмаринки були з мармеладу, будинки з пряників, а місток – з вафлі.

- А де твоя хатинка?- запитала дівчинка.

- Я служу самій королеві, - гордо відповів Карамел, - і тому веду тебе в замок!

До замку прийшли вони ввечері. Замок був із карамельок. Ласі спробувала одну.

- Неможна! – закричав Оленик, - замок можеш зламати!

- Із-за однієї карамельки?!? – здивовано подивилася вона на нього.

- Так! – підвищив голос Карамел, і вони зайшли до середини.

Дівчинка роздивлялася солодкі багатства. Оленик гордо йшов поряд із приятелькою і тут вона побачила Королеву. Її плаття було з карамелі. Дівчинка вже слину ковтала та стримувала себе.

- Хто це? – запитала в Карамела Королева, - Кого ти мені привів? Слугу?

- Ні-ні, Ваше Величносте!

- А хто?

- Це моя товаришка!

- І нащо ти її привів?

- Щоб показати їй наш світ!

-  Ну гаразд, - подобріла Королева, - Нехай проходить у зал.

- Зараз заведу, Ваше Величносте!

- Чекай, стій! – зупинила її Королева, - Будеш моєю слугою!

- Ні, я не хочу! – відповіла дівчинка

- Ти не маєш права мені заперечувати!!!

- Маю!!!- відповіла Ласі, показала королеві язика та побігла до воріт.

Але ворота були зачинені і позаду вже стояли слуги.

Трагедія! - подумала дівчинка.

- В темницю її! – наказала Королева.

- Ні-ні! – стогнала дівчинка.

- Так-так! – зареготала Королева.

І тут дівчинка не витерпіла та проснулася. І побачила перед собою батьків, які здивовано дивилися на неї.

- Я що спала? – запитала Ласі.

- Так! – відповів тато, - а що тобі снилося?

- Поганий сон!

- Тепер зрозуміло, чому ти так кричала, - сказала мама.

І всі засміялися!