Піп-ворожбит

Жив собі у якомусь селі піп, та такий бідний, такий бідний! Не плужило йому якось: чи скотину заведе, чи свининку, чи кобилку,– і є чим годувать,– гляди, й подохне, або вовк поїсть. Ніяк не розживеться. І синів три було в нього, хлопці уже на зрості, давно б уже й учить оддать, так лихо,– ні за що. Байдикують собі дома при батьку; звісно, не косить, ні жать не підуть.– поповичі, стидно.
 От і приходить раз до того попа староста церковний та й каже.
 – Ви знаєте, батюшко, оце ви бідні зовсім, а я вам, коли хочете, нараю, як розбагатіти.
 – Нарай, будь ласка!
  – Ось ви що зробіть: у вас сини вже великі, нехай же вони підуть надвечір у поле та займуть чиїх-небудь коней та й заведуть у ліс; тогді, прийшовши додому, і скажуть вам, де тії коні. А я, як шукатиме хто коней, нараю йти до вас, а ви візьміть яку-небудь книжку, подивіться, буцімто ворожите, та й скажете, де коні. От і розбагатієте.
 – Добре! – каже піп.
  Отож він і став так робити: сини позаводять коней у ліс та й поприв'язують. От хазяїн шукає, шукає та почує, що піп уміє ворожить,– до попа. От він і скаже, де коні. То йому і грошей, і того, і сього. Почав багатіть.
 Коли ж ото у якогось чи царя, чи князя, бог його знає, пропали золоті речі якісь чи гроші. До усіх знахарів кидались, до усіх ворожок,– не найдуть. От і дочувсь той цар, що піп такий є, що вгадує. Зараз попа й туди.
 – Скажи,– кажуть,– де такі і такі вещі.
 А піп аж труситься: звісно, не знає нічого.
 – Я,– каже,– не можу вгадать, де вони є.
  – А,– каже цар,– другим угадуєш, а мені не хочеш! Отже, тобі три дні строку, як угадаєш, награжу тебе, а не вгадаєш,– тут тобі й смерть.
 Взяли того попа, заперли у якусь там кімнату і сторожу приставили.
  А тії злодії, що покрали речі, як почули, що привезли попа-ворожку і що заперли його ворожить на три дні, то трохи й спужнулись. От один і каже первого дня увечері:
 – Піду я, – каже, – подивлюсь, що той піп робить.
 І пішов. Прийшов до оконця та й дивиться. Аж піп саме повечеряв та став богу молиться.
 – Господи,– каже, зітхнувши,– уже один і пройшов.– Себто про те, що день уже один пройшов. Злодій відтіля.
 – Біда, братці! Непевний,– каже,– піп, тільки що підійшов я до віконця, він і вгадав; уже один і прийшов.
 От на другий день увечері ізнов той злодій каже:
 – Піду ще під вікно до попа.
 А другий і собі:
 – І я ж піду.
 І пішли. А піп знов богу молиться.
 – Господи,– каже,– уже й другий пройшов.
  Злодії відти; сумують, прийшовши додому: «Знає піп та й знає». На третій день увечері збираються тії два знов до попа під вікно. А третій і собі:
 – І я піду.
 Прийшли. А у попа уже й душі нема: звісно, три дні пройшли,– завтра смерть, аж плаче.
 – Господи,– каже,– що мені робить! Уже всі три пройшли!
 А злодії під вікном:
 – Біда,– кажуть,– знає піп; бач, каже: «Усі три прийшли». Ходімо лучче до нього та будем просить, чи не помилує.
  Уходять до попа та йому в ноги: «Так і так,– кажуть,– угадали ви, ми винуваті; милуйте й жалуйте,– уже тепер до віку й до суду не будем!» Піп той і себе не тямить од радощів, що так прийшлось, звісно,– треба було помирать. От і каже їм:
 – Добре ж, на сей раз прощаю вам, не виявлю; тільки кажіть, де вещі тії, та щоб цілі вони всі були.
 Злодії і сказали йому: там і там. От він до царя.
 – Отам і там,– говорить,– вещі, а злодіїв не можна виворожить.
  А царю бог з ними, із злодіями, аби речі! Послав, познаходили там, де піп сказав, передивились – усі. От цар дав велике награждєніє попу і одпустив додому.
 Оце ж піп і розбагатів уже, годі б уже й ворожить; так од людей одбою нема, так і пливуть: поворожіть та й поворожіть. Звісно, пішла чутка, що цареві речі виворожив. А йому як і ворожить, коли не знає нічогісінько? Посилає він по церковного старосту.
 – Оце я розживсь трохи, – каже. – Спасибі тобі! Та нарай ще, що тепер мені робить: лізуть та й лізуть люди, щоб ворожив, а я не вмію.
 – А ви от як ізробіть, батюшко,– каже староста.– У вас хати ветхії, нічого не стоящі, от ви й стройте скорій собі новий дім, а як построїте, то й перебирайтесь скорій, а старий запаліть, та як буде горіть, то ви бігайте кругом нього та й кричіть: «Лихо моє, пропав мій хліб, згоріла тая книга, що я по їй ворожив!»
 От він так і зробив: нові будинки поставив, вибравсь туди зовсім та ніччю старі й запалив. Збіглись люди на пожар, будинки горять, а піп бігає кругом та знай репетує:
 – Пропав мій хліб тепер, згоріла моя книга, що я ворожив! То оце як прийдуть уже до нього люди, щоб виворожив що, то він і одказує:
 – Що ж, люди добрі, не можу я тепер нічого, книга моя згоріла.
 От його й покинули, не лізуть, а він розживсь, живе собі й гадки не має.