Подорож у білі гори

Ох, і важкий ранок видався нині у третьокласника Сашка на прізвисько «Забіяка»! Втомився він страшенно. І тепер, сидячи на балконі у зручному кріслі-гойдалці, задоволено пригадував свої сьогоднішні «діла»,
По-перше, сусідський кіт Воркотун.
Сашко цілих півгодини просидів біля паркана, поки котові не заманулося визирнути за ворота. Отут його і схопив Сашко! Довгий міцний мотузок і три бляшані банки він приготував ще ввечері. Дуже весело було дивитися, коли кіт, наче ошпарений окропом, помчав уздовж вулиці, гуркочучи банками, прив'язаними за мотузок до лапи й хвоста. Шкода тільки, що на дорозі трапився знайомий — п'ятикласник Сергій.
— Ось упіймаю тебе зараз і вуха намну! — насварився він.
І Сашкові, звісно, нічого не лишалося, як кинутися щодуху навтіки. Добре, що попереду якраз рушив трамвай, інакше Сергій неодмінно впіймав би його.
Сашко скочив на ходу у вагон І швидко пропхнувся вперед — на вільні місця.
Одне місце на лаві було вже зайнято, скраю сиділа дівчинка.
— Посунься! — штовхнув її Сашко і, задоволений, сів поруч. Як усе добре обійшлося! Дві зупинки проїхати, і можна цілком безпечно повертатися іншою вулицею додому.
На зупинці у вагон зайшли дідусь і бабуся. Дівчинка зразу встала і запропонувала старенькій:
— Сідайте, будь ласка!
А Сашко відвернувся і старанно дивився у вікно, ніби не бачив дідуся.
Але тут почувся голос дівчинки:
— Хлопчику, хіба тобі не хочеться дати місце дідусеві?
— Дуже хочеться, — пробурмотів Сашко і знехотя підвівся.
— Ось я тобі покажу зараз, кому що хочеться! — насварився він на дівчинку. І, вже стоячи на приступці вагона, боляче смикнув її за косу.
— Як не соромно! — сказав йому інший пасажир, молодий льотчик. — Ану, зараз же проси пробачення!
Сашко прикинувся глухим, швидко сплигнув з приступки і — чимдуж додому.
Назустріч трапився сусідський пес Бровко. Ух, як він заскавучав, коли Сашко поцілив йому каменем просто у чорний, волохатий бік! Так, веселий був ранок сьогодні!..
Повільно погойдуючись у кріслі, Сашко дивився з балкона униз, де дзвеніла, співала, сміялася велика вулиця. Сонце підіймалося все вище. І вулиця, що завертала за ріг, до моря, здавалося, поспішала разом з людьми, машинами й навіть тротуарами швидше дістатися до прохолодної води і з головою пірнути.
А вгорі, майже поряд із сонцем, сліпучо сяяли величезні Білі гори. Навіть у найбільшу спеку, коли асфальт на шосе ставав м'яким, як повидло, вони не танули. Сашко ще ніколи не був там...
На великому пустирі біля будинку показалися школярі з червоними галстуками на грудях.
Вони голосно розмовляли і так щасливо усміхалися, що навіть Сашко позаздрив. «Теж мені, радіють з чогось!» — невдо-волено подумав він. Але наступної секунди Сашко вже не міг відірвати очей від школярів. Річ у тім, що один з них тримав білокрилу модель планера! Сашко давно мріяв збудувати такого ж крилатого птаха. Але його не приймали до гуртка авіамоделістів. Туди могли вступити тільки ті, що добре вчаться і мають п'ятірку з поведінки...
...Модель легко злетіла в повітря і, ширяючи над пустирем, почала набирати висоти...
Та що це?!
Сашко навіть скочив з крісла, щоб краще все роздивитись. Модель уже не піднімалася. Вона робила все ширші кола, а сама... сама на очах росла! Це була вже не модель, а справжній планер. І в кабіні його сидів пілот!
Ось планер повільно наближається до балкона... Пілот запитливо дивиться на Сашка і, запрошуючи прокататися, весело махає рукою.
Хіба Сашко міг утриматись?
Він миттю стрибнув у кабіну на порожнє місце позаду пілота.
Тепер планер почав підійматися до хмар. Унизу залишився Сашків дім. Машини на вулицях швидко зменшувалися до розміру сірникових коробочок.
Шум, дзвін, гомін великого міста завмирали. Сашко озирнувся.
Величезне море далеко внизу хлюпало об берег крихітні хвилі-баранці. А попереду вставали мовчазні, неприступні Білі гори.
І Сашко злякався.
— Куди ми летимо? — вирвалося в нього.
Пілот повернув до хлопчика голову... Це був той самий молодий льотчик, якого обурила Сашкова поведінка в трамваї!
— До Білих гір, — сказав він суворо, — туди, де живуть люди з холодними серцями. Про тебе дізналася володарка гір Льодянка. Ти їй дуже подобаєшся. Вона хоче, щоб ти був її спадкоємцем. Для цього в тебе спочатку вирвуть серце і вставлять замість нього крижинку.
— Не хочу, не хочу! — заволав Сашко.
Але планер уже летів над холодними, білими снігами, що вкривали кам'яні схили гір. Навколо зазвучала протяжна, з передзвонами, музика. Здавалося, падають і розбиваються бурульки. Сашко побачив сяючу головну вершину гір. Це були володіння Льодянки. Ось уже стоять її служники в сліпучому сніговому одязі. А вище — сидить у різьбленому крижаному кріслі сама володарка...
Планер приземлився біля крісла.
Сашко зщулився в грудочку — може не помітять?
Але служники підбігли до планера, швидко витягли з нього Сашка, одягли в білий кожушок, поставили перед Льодянкою.
Вітер одразу підхопив планер з пілотом, і той розтанув у хмарах...
— Здоров був, Сашко! — рівним крижаним голосом сказала володарка. — Чи подобається тобі в мене?
— Я хочу до мами! — мало не плачучи, промовив хлопчик. — Додому, до людей!
Володарка усміхнулася крижаною посмішкою.
— Скоро ти забудеш про них. Адже в тебе лихе серце, йди в палац. Звикай до свого нового становища. Ти побачиш, як солодко живеться, коли інші все роблять за тебе, виконують кожне твоє бажання, коли можна кривдити слабких безкарно. А на третій день ти зрозумієш, що серце тобі зовсім не потрібне. Тоді мої лікарі вставлять замість нього грудочку криги. Іди ж у свої нові володіння!..
І головний служник відвів Сашка в замок володарки гір. Тонкі гарні візерунки на скляних дверях його малював сам Тріскучий Мороз. Крижана підлога була наскрізь прозора. В глибині її виднілися застиглі золоті, зелені, оранжові риби різної величини й дивної форми. Можна було годинами розглядати їх і не надивитися.
Вздовж стін стояли крижані стовпчики з прозорими шкатулками. В кожній з них лежало щось червоне, овальне.
— Що це? — спитав Сашко.
— Наші серця, серця відданих служників, — гордо промовив головний служник. — Це найкраща прикраса палацу володарки Білих гір!
— А ось тут, на видному місці, — служник показав на порожню шкатулку, — післязавтра ляже ваше юне серце!
Почувши ці слова, Сашко з жахом кинувся тікати з страшного залу.
— Стривайте, — кричав, ледве встигаючи за ним, головний служник, — стійте! Я знаю ваші улюблені розваги. Зараз ви сміятиметесь до сліз!
Хлопчик зупинився.
— Я на хвилинку, — вибачився головний служник і зник за дверима.
За мить він з'явився з кішкою в одній руці і парою консервних банок у другій.
— Робіть з кішкою, що хочете, не стану вам заважати, — сказав головний служник і, низько вклонившись, пішов.
Сашко кинувся до кішки, схопив на руки і почав пестити її теплу пухнасту спинку...
— Киценька, люба, — гаряче промовляв Сашко. — Я не буду більше мучити тебе. Допоможи тільки вибратися звідси!
Але кішка сердито вигнула оксамитову спину, дугою підняла пухнастий хвіст і сказала раптом людським голосом:
— Ні, Сашко! Залишайся краще в своєї Льодянки. Хай відпочинуть без тебе киці, яких ти мучив!..
Наступного дня служник вивів хлопчика на широкий двір біля замка. Там уже була приготована ціла купа каміння. А поблизу сидів прив'язаний маленький кудлатий песик.
— Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, навіщо складено це каміння? — суворо сказав служник. — І ви, звичайно, не відпустите собачку, навіть не побавившись з нею, як учора з кішкою?
Сашко здригнувся.
— Так, так! Володарці гір усе відомо, — продовжував служник крижаним голосом. — Вона обурена вашою поведінкою. Ви стали надто м'якосердий!
Як тільки служник зник за дверима, Сашко підбіг до песика.
— Врятуй мене, — гаряче благав хлопчик, — я не вдарю більше жодного собаки на світі! Як мені вибратися звідси?
У відповідь песик сердито загавкав і сказав:
— Не хочу. Ні! В усіх собак у місті біля моря досі болять боки від твого каміння!
Цієї ночі Сашко майже не склепив очей. Як утекти із страшного палацу? Все, що залишилося внизу, біля теплого моря, здавалося йому тепер дуже дорогим. Сашко дивувався, навіщо він так часто бешкетував, кривдив слабких. Якщо він повернеться до людей, все буде інакше. Та завтра лікарі вирвуть його тепле серце і покладуть у шкатулку, як прикрасу... А з крижаним серцем це вже буде не він, а зовсім інший Сашко — холодний і жорстокий...
На світанку Сашко вибіг надвір: «Може, забратися на мур замка, — подумав він, — сплигнути вниз і втекти?..»
По кам'яних сходах він видряпався на товстий мур. Далеко-далеко внизу, біля самого синього моря, лежало його рідне місто.
— Мій пане Сашко! — пролунав з двору голос головного служника. — Лікарі на чолі із самою володаркою чекають на вас!
Значить, ще одна хвилина, і він уже не буде самим собою і ніколи не вибереться звідси!.. А як же мама, тато? Хлопці з класу? Вже краще стрибнути з муру!
Сашко подивився вниз, і в нього запаморочилася голова... Однак хто там унизу? Якісь дівчатка плетуть вінки. Чому навколо них цвітуть квіти, а тут на мурі так холодно?
— Дівчатка, — гукнув Сашко, — допоможіть мені! Служники Володарки гір хочуть вирвати в мене серце і вставити крижину!
Дівчатка підвели голови.
— А ти не бійся, стрибай, — навперебій заговорили вони. — Служники злої Льодянки ніколи не виходять за мур замка.
— Але ж тут дуже високо!
Тим часом з двору головний служник дедалі наполегливіш вимагав:
— Мій пане Сашко! Володарка гнівається, негайно спускайтеся! Лікарі вже приготували ножі!
— О-го-го!.. Я найдужчий у світі! Ніхто проти мене не встоїть. О-го-го!..
Але тут попереду з'явилося щось величезне, чорно-сіре. Завширшки воно займало півсвіту, а вершиною своєю підпирало хмари.
Це була Гора. Задавака Вітер ще ніколи не бачив гір і гукнув:
— Гей, ти! Зійди мені з дороги, а то я тебе здмухну!
Та величезна Гора мовчала. Розлютився Вітер, надув щоки й кинувся на Гору. І раптом — як вдариться об її кам'яний бік!
Закричав, заплакав Вітер:
— Ой, боляче!.. Ой-ой-ой!
І став він знову зовсім маленьким, слабеньким-слабеньким Вітерцем.
Пожаліло нерозумного хвалька Сонечко, визирнуло з-за хмари і, щоб Вітерець не помер, зігріло його. Зрозумів Вітерець тоді: краще допомагати іншим,  аніж заважати.
Набрався Вітерець сил і полетів пшеничні стебельця розгойдувати, вітрякові крила крутити, білі паруси у човнів надимати, добру славу в людей здобувати.