Подарунок

Настала весна. Багато клопотів з'явилася у звірів та птахів. Всі вони чепурили свої оселі, лісові галявини. Дехто змінював вбрання: зайці скидали білі шубки, а натомість одягали сірі, вовки та ведмеді лише обновлювали старі кожухи, бо не звикли міняти кольору. 
Та найбільше метушились малята, потай від усіх готуючи подарунки, адже незабаром — мамине свято. В цей день на головній лісовій галявині мали зібратися найповажніші мешканці лісу й вирішити, кому ж присудити головний приз за найкращий подарунок. 
Засмучений, сидів у своїй хатинці лише зайчик Сіра Шубка. Йому теж хотілося порадувати маму, проте він ніяк не міг придумати для неї подарунка. Ось зайчик вийшов надвір. У лісі де не глянь — біжать струмки. 
На горбочку, якраз біля головної галявини, побачив Сіра Шубка блакитну квіточку на тонкій стеблині. 
— Хто ти? — запитало зайченя. 
— Пролісок,— відказала квіточка.— Дуже соромно не знати мене, адже розквітаю я щовесни. 
— Це моя перша весна,— зніяковіло зайченя,— тому й не чув про тебе. 
— Ага, он воно що! — розсміявся пролісок.— А чому ти такий засмучений? 
— Як же мені не сумувати? Завтра мамине свято, а подарунка ще не маю. 
Пролісок співчутливо подивився на зайчика, трохи подумав та й каже: 
— То, може, візьми мене та й подаруй своїй мамі... 
— Як же я візьму?!—розгубилося зайченя.— Ти ж тоді не будеш рости. 
— Звісно, не буду,— зітхнув пролісок,— але ж ти не маєш подарунка. Всі матимуть, а ти — ні. 
— Дякую тобі, проліску,— раптом зраділо зайченя.— Тепер я знаю, що подарувати мамі! 
І ось в день свята мам геть усі малята прийшли на головну лісову галявину. Кожне з них принесло дбайливо загорнений у торішнє листя подарунок. Тільки в Сірої Шубки в лапках не було нічого. 
Подарунки малят були й справді напрочуд гарні: різьблені скриньки й розфарбовані мисочки, горішки і ткані рушнички, вишивані серветки й намисто з шипшини. Нарешті дійшла черга й до Сірої Шубки. Зайченя взяло маму за лапку й повело на горбочок: там синіла квітка. 
— Я дарую тобі, матусю, ось цього проліска. Тільки зірвати його я не міг, адже він тоді не ростиме. 
— Дякую тобі, мій любий синочку,— розчулилася зайчиха.— Дякую за чудовий подарунок! 
Коли Ж усі подарунки були вручені мамам, до лісових мешканців звернувся ведмідь на ймення Буркотун: 
— Ми тут порадилися й вирішили головний приз віддати зайчикові Сірій Шубці. 
— Ура! — кричали звірята, бо сподобалися слова старого ведмедя. 
— Тримай міцно! — Буркотун подав зніяковілому зайченяті лозяного кошика, вщерть наповненого рожевобокими яблуками, ще восени зірваними з лісової яблуньки. — їж на здоров'я, та не забудь маму почастувати. — Буркотун весело примружив очі. 
—Не забуду! — сказало зайченя і подало кошик з яблуками мамі.