Павлик-равлик

— А я знаю щось!—похвалився товстий Валерка. — Там дядя  новенького хлопчика  привів.
Як-таки—Валерик знає, а вона, Оксанка, ні? Ревниво відіпхнувши Валерика від дверей, Оксанка хвостиком проскочила вслід за  Надією Іванівною.
Там стояв височенний дядько і тримав за руку маленьке (ку-уди менше за Оксанку!) хлоп'ятко.
— Надіє   Іванівно,   цьому  хлопчикові   лише два з  половиною роки. Зможете його взяти до своєї групи?—запитала Антоніна Дмитрівна, завідувачка дитячого садка.
Надія Іванівна нахилилась і лагідно взяла хлопчика за плечі. Хлопчик струсонув плечима, від-брикнувся ніжкою і, мов реп'яшок, уп'явся в батькове пальто.
— Павлику, ну чого ти боїшся, дурненький?— батько  повернув його обличчям до  виховательки. Хлоп'я зіщулилось і затулило рученятами обличчя.
— Павлику,—привітно мовила Надія Іванівна,— хочеш побачити живу білочку? Ходімо, я тобі покажу.
Павлик щільніше притиснув долоні до обличчя.
— Павлику-Равлику, вистав  ріжки та ніжки! — подала свій голосок і  Оксанка.  Але Павлик-Равлик не хотів виставляти  ні ріжок,  ні  ніжок. Він  навіть очі заплющив.
— Справжній равлик,—засміялася Надія Іванівна і спробувала взяти Павлика на руки, але той так пручався, що довелося  його  випустити.
— Маленький ще дуже,—промовила вона.—Нехай трошки підросте.
— Він звикне,—сказав Павликів батько.—От побачите, він швидко звикне!
— Ні, маленький,—вирішила й Антоніна Дмитрівна.— Коли сповниться йому три роки, тоді й  приведете.
із
— Я вас дуже  прошу!  У Павлика немає матері...
Надія Іванівна щось тихо шепнула завідувачці і підійшла до Павлика. Антоніна Дмитрівна кивнула їй головою, взяла Павликового батька за рукав і тихенько вивела з канцелярії.
І Павлик-Равлик лишився  в дитячому садку.