Озеро Валуй

Давно те діялось, коли ще і Московщина, і Польща гнобили Україну, примушували людей коритися жахливій кріпацькій долі. Не так тоді жилося українцям, не ті лунали пісні. Та сподівалися люди, що прийде той час, коли заживуть вони краще, вільніше.

Жив у той час у селі поважний чоловік Петро Запорожець. Родом походив із славного козацтва, був шанованим чоловіком. Поважали його односельці, за порадою до нього йшли, бо цінували його думку. Жив він з дружиною Катериною . Що за жінка то була! Гарна, привітна, добра. Було як зустріне перехожого на вулиці, поклониться низенько до землі, та про здоров’ячко розпитає. Жили вони з Петром в злагоді і любові. Послав їм Бог донечку Настусю, та таку красуню, що неможливо ні розказати, ні описати . Росла Настуня струнка мов берізка, гарна, як сонечко, блакитноока, весела, добра, привітна, до пісень здібна. Завжди привітною усмішкою сяяло її личко. Росла вона в достатку.

Ось уже й свати внадилися за рушниками. Яких тільки не було: і дяки, і пани, і козаки, і прості парубки. Та батько відмовляв:

— Ще мала. Нехай ще рік-два погуляє. Буде що потім згадати.

Прийшло красне літечко. Зазеленіла природа і люди, неначе, пооживали. Прийдуть ввечері з роботи натомлені, зберуться гурточком і давай співати. А поміж ними і Настя співає. Співає Настя, а всі слухають. Навіть соловейки перестають співати, зачаровані її голосом.

Настало свято Івана Купала. Збираються парубки і дівчата до річки та й Настю з собою кличуть. Відпросилася вона в матері та й побігла до гурту. Посідали всі кругом багаття та й давай співати. А Настя сидить і поглядає на всіх, багато кого не знає. Але бачить, сидить навпроти неї парубок та такий гарний. Зашарілася дівчина й опустила очі до землі, так і просиділа, поки дівчата співали.

Вийшов ясний місяць, вже й північ настала, посідали дівчата біля річки і почали плести вінки. Що ж то за славні українські були вінки! Заплітали в них дівчата ромашки, мак, калину, пшеничні колоски, ще й рожеві стрічки для краси й сплетений вінок прикріплювали маленькі воскові свічечки, до пари, які потім запалювали спускаючи на воду. Повставали дівчата і почали пускати вінки за водою приказуючи:

Пливи, пливи за річкою,

Мій віночок за свічкою.

Пливи, пливи до милого,

До мого чорнобривого!

І попливли вінки за водою, як вогненні сонця, що спустилися з неба. А хлопці, часу не гаючи, за вінками у воду мерщій. Чекає Настя, кому її вінок дістанеться. Бо був тоді такий звичай: котрої дівчини вінок хлопець зловить, з тою і повинен стрибати через багаття. Бачить Настя, стоїть той хлопець, якого вона раніше примітила, і держить її вінок.

Навеселившись почали всі розходитись. Бачить Настя, що парубок за нею йде, так серце і тьохнуло. Зупинив він Настю та й питає:

— Хто ж ти така, дівчино? Як тебе звати?

Глянула Настя в карі очі:

— Настя я.

— А я Остап.

Так розговорившись, незчулися вони, як зоря ранкова зажевріла. Час вже й додому вертатись. Призупинив Остап Настю:

— Настенько, серденько! Приходь сюди завтра ввечері.

І пішов. Прийшла Настя додому й не знає, чи казати батькам про Остапа, чи дозволять вони їй бачитися з милим? Та й вирішила нічого не казати. А кожного вечора ходила до озерця, щоб зустрітись з Остапом. Та одного разу батько поїхав в сусіднє село на ярмарок, тож Настя і вирішила розпитати у матері про Остапа.

— Так, доню, знаю я його, — відповіла на те Катря, — хороший то парубок, хоч і кріпак. Раніше вони з батьком жили в іншому селі, а потім пани переїхали і їх з собою забрали. І батька його знаю, Микиту Валуя. Веселий чоловік, жартувати любить.

Розповіла тоді Настя матері, що кохає вона Остапа, а мати тільки відповіла:

— Як знаєш, доню, так і роби.

Померла Катерина. Залишились Настя з батьком самі, сумуючи. Та й запитав Петро одного вечора:

— А що, дочко, чи є в тебе хто на приміті? Бо вже час про це подумати. Я вже старий. Хочеться мені ще й онуків діждатись.

Сидить Настя та й не знає ,як сказати про Остапа. Та все ж наважилась:

— Так, тату, є. Його звуть Остапом…

— Остапом? Стривай! Це не син Микити Валуя? Не кріпак? — запитав батько.

— Він — промовила Настя, а сама мало не плаче.

Подумав Петро та й каже:

— Доню! Щиро я тебе люблю, свою кровиночку. Та не заведено козакам з кріпаками знатися. Не буде він моїм зятем, поки буде кріпаком. Ні, не буде. Не стане моя дочка кріпачкою.

Та й вийшов з хати. Заридала гірко дівчина, затужила:

— Що ж за лиха годинонька трапилась? Навіщо я покохала? Що ж тепер робити?

Та ще дужче плаче. Так всю ніч і проплакала. Наступного дня, дочекавшись вечора, побігла швиденько до Остапа, не давши й слова йому сказати, затужила:

— Лиха годинонька звела нас разом! Не хоче батько, щоб я з тобою зналася. Каже, що у козаків такий закон.

Вислухав її Остап та й каже:

— Мій також переїздить і забирає мене з собою. То ж якщо ти мені вірна, будеш чекати. Та знай, я не знаю коли повернуся. Може, пройде рік-два, та я не забуду тебе.

— Ой, мій голубе! Не забуду і я тебе. Чекатиму тебе хоч цілу вічність.

Пройшов один невеселий рік, за ним другий. Бачить Петро, що донька сумує, та й вирішив, що вже час сватів приймати. Як не хотіла Настя ні за кого, та батько примусив. Посватав її Яків Коваль. Багатий чоловік і вродою перший на селі.

Так минуло багато років, мали вони вже діточок. Вже Настя стала забувати Остапа, тільки часом, бувало, згадає, поплаче і забуде. Забулося її перше кохання, немов вітром вивітрило, забулися і прощальні слова Остапа. А Остап жив собі у пана і все плекав надію на повернення і на волю, бо вже останній рік минав його кріпацтва. Не забував він Настусю. Та чи пам’ятає вона?

Нарешті повертається Остап в рідне село. Жде і не може діждатись, коли побачить свою Настусю. Зайшов він до Запорожця та давай розпитувати про Настю. Розповів все йому Петро. Так от як вона його чекала. А він подумав: «Ой, лихо, лихо не ходиш ти тихо. А ходиш з бідою — сестрою молодою». Що ще залишалося робити Остапу? Вийшов, а Настя до батька йде. Як побачила Остапа, зблідла і стоїть, як укопана. А Остап до неї:

— Здорова Насте! Бачу ти забула мої слова. Що ж, живи щасливо, а я піду. Захочеш побачити — шукай на нашому улюбленому місці.

І пішов...

Спливло вже чимало часу. Згадала Настя останні слова Остапа та й вирішила сходити до озерця (то було їх улюблене місце). Бачить, що тут нічого не змінилося, тільки недалеко від озерця хижка стоїть, а біля неї кудлатий пес сидить. Підійшла Настя до хижки та тільки хотіла в двері постукати, як пес їй до ніг кинувся, не пускає. Відчинились двері і вийшов чоловік:

— Стій, Рябко, не займай!

Упізнала Настя в чоловікові Остапа. Який же він став: зблід, змарнів, худий як тростина. Вгадав і він Настю:

— Навіщо прийшла сюди? Це моє єдине у світі озерце, моє багатство.

Нічого не відповіла Настя, пішла. Більше вони не зустрічались.

Люди розповідають, що коли помер Остап, заповів він, щоб поховали його біля озерця. Виконали люди його заповіт, так і зробили. А ще, розповідають, що хтось уночі обсадив могилу квітами, доглядає, щоб завжди квіти у кухлику стояли.

З того часу, хто проходив біля того озерця, запитував:

— А чия це власність? Чиє це озеро?

— Це, — відповідали на те люди, — Валуєве озеро.

Зупиниться перехожий, погляне на озерце, могилу та й скаже:

— Славний був, напевно, чоловік, бо люди про нього пам’ятають.

З тих пір і залишилась назва озера — Валуєве.