Українська Русский

Незагартований гвинтик

От би написати казку про Гвинтик. Про звичайний маленький Гвинтик!» — подумав я і поклав перед собою чистий аркуш паперу, застругав новий олівець.
Я думав, думав. А казка не хотіла з'являтися.
Аркуш був чистий.
І я вирішив прогулятися...
Була весна. Сніг з білого став тьмяно-прозорим, наче цукор, що тане. Текли такі ж тьмяно-прозорі каламутні струмки. Машини бризкалися холодною водою. Навкруги все гомоніло, як буває тільки навесні — радісно, трохи метушливо й безугавно.
І раптом я побачив його. Він лежав на дні струмка, наче чекав на мене. Від несподіванки я здригнувся, спинився, але відразу ж пішов далі.
«Що ти робиш, не йди! — прошепотів мені злякано якийсь голос. — Це він, твій Гвинтик!»
Я зробив іще крок уперед, іще півкроку, а потім рішуче повернувся й підбіг до струмка. Я підняв Гвинтика. Він був блискучий, зовсім новенький.
— Добрий день, — дзвінко сказав Гвинтик. — Спасибі за порятунок! У струмку було дуже вогко. Я думав, що заіржавію, отак байдикуючи.
— Як ти потрапив туди? — спитав я, старанно витираючи ковзкі, круті грані Гвинтика.
— Справа в тому, — сказав Гвинтик винувато, — що я страшенно  цікавий до всього! Нас було  багато. Ми їхали у
ящику на завод. Машина підстрибувала на нерівній дорозі, а ми, Гвинтики, підскакували ще вище, щоб побачити місто, вулиці й людей. Я підстрибнув вище за всіх і раптом упав на землю. Отаке зі мною сталося.
— Як, оце і все? — здивувався я. — Не може бути! Адже казка тільки починається...
І тут мені здалося, наче Гвинтик ледь здригнувся. Він поволі повернувся в моїй руці, виграваючи райдугою сонячних промінців на гранях, і тихо мовив:
— Так, так! Твоя правда. Казка тільки починається. Мені навіть важко було спочатку уявити, яка вона — казка, що дзвенить навкруги...
Гвинтик підвівся на моїй долоні й дзвінко-дзвінко гукнув. Так дзвінко, що я навіть здивувався:
— Брати-Гвинтики, озовіться!
Зашурхотіли колеса високого жовто-синього тролейбуса, що саме проїжджав повз нас:
— Привіт від моїх Гвинтиків. Вони працюють, їм зараз ніколи. На все добре!
І тролейбус помчав на м'яких шинах в інший кінець вулиці.
— Ми з-з тобою, ми з-з тобою! — заспівали різноголосі Гвинтики на моїй руці. То був годинник.
— Здоров будь, наш побратиме!
— Здоров будь, Гвинтику! — линуло з вікна нового будинку, біля якого ми стояли. — Тебе вітають брати — шурупи вікон і дверей!
— Це не все ще, не все! — попередив Гвинтик. — Якщо бажаєш, я тобі ще щось розповім.
— Це, мабуть, дуже цікаво, — сказав я. — Але тут такий галас. Краще підемо до мене додому.
Йшли ми повільно. Гвинтик вів далі свою розповідь:
— Ми любимо працю. І коли у щось угвинчуємось, то міцно, назавжди. Ось мої старші брати які!
Він кивнув своєю головкою вгору — в чисте блакитне небо, де стрімко летів сріблястий птах, і гордовито мовив:
— Гвинт від літака — пропелер — у повітря загвинчується, і літак летить швидше вітру. А на морі та на ріках пароплавні Гвинти вперед судна штовхають. Але найбільші Гвинти у світі — турбінні на річках — електричний струм по проводах женуть, несуть людям світло. Без нас, Гвинтиків, і ракети не можуть обійтися. Ми до зірок полетимо. Адже справжні казки лише починаються!
— Правильно, — сказав я. — Все це правильно. Але ж і найбільший Гвинт створила Людина.
— Це правда! — погодився мій Гвинтик. — А хочеш, я розповім тобі, яка пригода сталася з Незагартованим Гвинтиком?
— Добре! — кивнув я. — Розказуй.
— Народився той Гвинтик, як і всі інші, на заводі, в гарячій печі. І був він спочатку куском розпеченого дроту. Потім дріт прохолонув. Взяли його робітники на верстат, розрізали на однакові кусочки.
Попали ті кусочки на другий верстат, зробили на них нарізку. А з третього верстата вийшли вони з маленькими головками.
І став Гвинтик майже справжнім. Та тільки майже. Брати його хвилювалися:
— Загартовуватися час, загартовуватися!
Вони знову розігрілися так, що аж почервоніли, й пострибали в холодну воду. Звідти вони вийшли справжніми Гвинтами — міцними, витривалими.
Тільки наш Гвинтик не стрибнув у холодну воду. Злякався. Сховався. Й зостався незагартованим.
На біду, ніхто цього не помітив. Повезли Гвинт на завод і поставили на постійну службу до верстата.
Верстат був новий, швидкісний. Любив працювати жваво. А Гвинтик, як то кажуть, узявся за гуж, та відчув — що не дуж. Він поривався допомагати верстатові. Але ж сам був не-загартований! Коли верстат запрацював на повну потужність — Гвинт не витримав, зламався. Зупинився верстат. Зіпсувалась деталь, яку верстат обточував. Ось у яку біду вскочив цей боягуз...
Гвинтик закінчив свою розповідь. Ми саме зайшли до моєї квартири.
— А тепер відпочивай, — сказав я Гвинтикові. І поклав його на письмовий стіл.
Але Гвинтик невгавав. Він одразу перезнайомився з усіма Гвинтами, що були в мене вдома, — велосипедними, телевізорними, водогінним Гвинтом, усіма Гвинтиками письмового стола й ще багатьма іншими, про існування яких я досі й гадки не мав.
Ось так Гвинтик почав жити в мене. Здається, йому не було нудно. Знайомих Гвинтиків у нього з'явилося чимало, весь час вони про щось жваво розмовляли.
Я зранку вирушав на роботу і часто повертався з першими зірками в небі. Багато бував у відрядженнях, а коли й приїжджав додому, то годинами мовчки писав щось своє. Усі речі в кімнаті знали, що в цей час мені заважати не можна. Вони замовкали і навіть не порипували, як звичайно.
Повернувшись якось з відрядження, я помітив, що мій Гвинтик зовсім не зрадів мені, лежить засмучений, мовчазний.
— Здоров, Гвинтику! — сказав я якомога веселіше. — Що з тобою сталося?
Гвинтик не відповідав. Стурбований, я взяв його в руки: чи не захворів він?
— Розумієш, — нарешті промовив Гвинтик сумно, — краще б ти мене не знаходив. Усі навколо мене працюють, щось роблять, а я лежу та й лежу на столі. Приємні розмови — це ще не життя...
Від несподіванки я сторопів. Що відповісти моєму Гвинтикові? Адже за ним правда. Я зовсім забув, що він — робочий Гвинтик.
І тут залунав дзвінок. На порозі стояв сусідський хлопчик — школяр Мишко, мрійник і вигадник.
Ми почали розмову про мій телевізор, який останнім часом вередував.
— А звідки у вас цей Гвинтик? — раптом побачив Мишко мого маленького приятеля. — Саме такого я шукаю! Машину нову я придумав...
Мені зовсім не хотілося розлучатися з моїм Гвинтиком -й таким розумним і, я тепер зрозумів, у всьому — справжнім.
Але він дивився на мене так благально! Здається, навіть головка його похилилась. Я стис Гвинтик у руці й підніс його до вуха.
— Відпустіть мене до Мишка! — швидко прошепотів Гвинтик. — Я не можу більше бути неробою!
І тоді я простягнув Гвинтик хлопчикові. Мишко взяв його у ліву руку, а з правої кишені вийняв новеньку Гаєчку.
— Дивіться, як вони пасують одне до одного! — зрадів хлопчик. — Разом їм і працюватиметься добре. А все ж таки, як він до вас потрапив?
Я усміхнувся Мишкові й дружньо підморгнув Гвинтикові:
— Поки що це — таємниця! Але потім я напишу про це. Бувай здоров, Гвинтику! Щасливої дороги!

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

«Мандруємо Україною» всією родиною
Кожен регіон, кожне містечко чи селище мають свою історію, свої знаменні події. Про деякі з них вам зможуть розказати тільки старожили, але багато про що можна й прочитати. Чудовою подією минулого 2016 року став вихід першого та поки що єдиного в Україні путівника для дітей «Мандруємо У...
Грайся, навчайся та вчися дружити!
Унікальний продукт на українському ринку парні актівіті «Я+Ти». Що це таке? Це два блокноти створені спеціально для дитини та її друга. Усередині на дітей чекатимуть цікаві та незвичайні завдання на логіку, лічбу, читання, нестандартне мислення. Чому незвичайні? Бо не всі малюк зм...