Українська Русский

Незагартований гвинтик

От би написати казку про Гвинтик. Про звичайний маленький Гвинтик!» — подумав я і поклав перед собою чистий аркуш паперу, застругав новий олівець.
Я думав, думав. А казка не хотіла з'являтися.
Аркуш був чистий.
І я вирішив прогулятися...
Була весна. Сніг з білого став тьмяно-прозорим, наче цукор, що тане. Текли такі ж тьмяно-прозорі каламутні струмки. Машини бризкалися холодною водою. Навкруги все гомоніло, як буває тільки навесні — радісно, трохи метушливо й безугавно.
І раптом я побачив його. Він лежав на дні струмка, наче чекав на мене. Від несподіванки я здригнувся, спинився, але відразу ж пішов далі.
«Що ти робиш, не йди! — прошепотів мені злякано якийсь голос. — Це він, твій Гвинтик!»
Я зробив іще крок уперед, іще півкроку, а потім рішуче повернувся й підбіг до струмка. Я підняв Гвинтика. Він був блискучий, зовсім новенький.
— Добрий день, — дзвінко сказав Гвинтик. — Спасибі за порятунок! У струмку було дуже вогко. Я думав, що заіржавію, отак байдикуючи.
— Як ти потрапив туди? — спитав я, старанно витираючи ковзкі, круті грані Гвинтика.
— Справа в тому, — сказав Гвинтик винувато, — що я страшенно  цікавий до всього! Нас було  багато. Ми їхали у
ящику на завод. Машина підстрибувала на нерівній дорозі, а ми, Гвинтики, підскакували ще вище, щоб побачити місто, вулиці й людей. Я підстрибнув вище за всіх і раптом упав на землю. Отаке зі мною сталося.
— Як, оце і все? — здивувався я. — Не може бути! Адже казка тільки починається...
І тут мені здалося, наче Гвинтик ледь здригнувся. Він поволі повернувся в моїй руці, виграваючи райдугою сонячних промінців на гранях, і тихо мовив:
— Так, так! Твоя правда. Казка тільки починається. Мені навіть важко було спочатку уявити, яка вона — казка, що дзвенить навкруги...
Гвинтик підвівся на моїй долоні й дзвінко-дзвінко гукнув. Так дзвінко, що я навіть здивувався:
— Брати-Гвинтики, озовіться!
Зашурхотіли колеса високого жовто-синього тролейбуса, що саме проїжджав повз нас:
— Привіт від моїх Гвинтиків. Вони працюють, їм зараз ніколи. На все добре!
І тролейбус помчав на м'яких шинах в інший кінець вулиці.
— Ми з-з тобою, ми з-з тобою! — заспівали різноголосі Гвинтики на моїй руці. То був годинник.
— Здоров будь, наш побратиме!
— Здоров будь, Гвинтику! — линуло з вікна нового будинку, біля якого ми стояли. — Тебе вітають брати — шурупи вікон і дверей!
— Це не все ще, не все! — попередив Гвинтик. — Якщо бажаєш, я тобі ще щось розповім.
— Це, мабуть, дуже цікаво, — сказав я. — Але тут такий галас. Краще підемо до мене додому.
Йшли ми повільно. Гвинтик вів далі свою розповідь:
— Ми любимо працю. І коли у щось угвинчуємось, то міцно, назавжди. Ось мої старші брати які!
Він кивнув своєю головкою вгору — в чисте блакитне небо, де стрімко летів сріблястий птах, і гордовито мовив:
— Гвинт від літака — пропелер — у повітря загвинчується, і літак летить швидше вітру. А на морі та на ріках пароплавні Гвинти вперед судна штовхають. Але найбільші Гвинти у світі — турбінні на річках — електричний струм по проводах женуть, несуть людям світло. Без нас, Гвинтиків, і ракети не можуть обійтися. Ми до зірок полетимо. Адже справжні казки лише починаються!
— Правильно, — сказав я. — Все це правильно. Але ж і найбільший Гвинт створила Людина.
— Це правда! — погодився мій Гвинтик. — А хочеш, я розповім тобі, яка пригода сталася з Незагартованим Гвинтиком?
— Добре! — кивнув я. — Розказуй.
— Народився той Гвинтик, як і всі інші, на заводі, в гарячій печі. І був він спочатку куском розпеченого дроту. Потім дріт прохолонув. Взяли його робітники на верстат, розрізали на однакові кусочки.
Попали ті кусочки на другий верстат, зробили на них нарізку. А з третього верстата вийшли вони з маленькими головками.
І став Гвинтик майже справжнім. Та тільки майже. Брати його хвилювалися:
— Загартовуватися час, загартовуватися!
Вони знову розігрілися так, що аж почервоніли, й пострибали в холодну воду. Звідти вони вийшли справжніми Гвинтами — міцними, витривалими.
Тільки наш Гвинтик не стрибнув у холодну воду. Злякався. Сховався. Й зостався незагартованим.
На біду, ніхто цього не помітив. Повезли Гвинт на завод і поставили на постійну службу до верстата.
Верстат був новий, швидкісний. Любив працювати жваво. А Гвинтик, як то кажуть, узявся за гуж, та відчув — що не дуж. Він поривався допомагати верстатові. Але ж сам був не-загартований! Коли верстат запрацював на повну потужність — Гвинт не витримав, зламався. Зупинився верстат. Зіпсувалась деталь, яку верстат обточував. Ось у яку біду вскочив цей боягуз...
Гвинтик закінчив свою розповідь. Ми саме зайшли до моєї квартири.
— А тепер відпочивай, — сказав я Гвинтикові. І поклав його на письмовий стіл.
Але Гвинтик невгавав. Він одразу перезнайомився з усіма Гвинтами, що були в мене вдома, — велосипедними, телевізорними, водогінним Гвинтом, усіма Гвинтиками письмового стола й ще багатьма іншими, про існування яких я досі й гадки не мав.
Ось так Гвинтик почав жити в мене. Здається, йому не було нудно. Знайомих Гвинтиків у нього з'явилося чимало, весь час вони про щось жваво розмовляли.
Я зранку вирушав на роботу і часто повертався з першими зірками в небі. Багато бував у відрядженнях, а коли й приїжджав додому, то годинами мовчки писав щось своє. Усі речі в кімнаті знали, що в цей час мені заважати не можна. Вони замовкали і навіть не порипували, як звичайно.
Повернувшись якось з відрядження, я помітив, що мій Гвинтик зовсім не зрадів мені, лежить засмучений, мовчазний.
— Здоров, Гвинтику! — сказав я якомога веселіше. — Що з тобою сталося?
Гвинтик не відповідав. Стурбований, я взяв його в руки: чи не захворів він?
— Розумієш, — нарешті промовив Гвинтик сумно, — краще б ти мене не знаходив. Усі навколо мене працюють, щось роблять, а я лежу та й лежу на столі. Приємні розмови — це ще не життя...
Від несподіванки я сторопів. Що відповісти моєму Гвинтикові? Адже за ним правда. Я зовсім забув, що він — робочий Гвинтик.
І тут залунав дзвінок. На порозі стояв сусідський хлопчик — школяр Мишко, мрійник і вигадник.
Ми почали розмову про мій телевізор, який останнім часом вередував.
— А звідки у вас цей Гвинтик? — раптом побачив Мишко мого маленького приятеля. — Саме такого я шукаю! Машину нову я придумав...
Мені зовсім не хотілося розлучатися з моїм Гвинтиком -й таким розумним і, я тепер зрозумів, у всьому — справжнім.
Але він дивився на мене так благально! Здається, навіть головка його похилилась. Я стис Гвинтик у руці й підніс його до вуха.
— Відпустіть мене до Мишка! — швидко прошепотів Гвинтик. — Я не можу більше бути неробою!
І тоді я простягнув Гвинтик хлопчикові. Мишко взяв його у ліву руку, а з правої кишені вийняв новеньку Гаєчку.
— Дивіться, як вони пасують одне до одного! — зрадів хлопчик. — Разом їм і працюватиметься добре. А все ж таки, як він до вас потрапив?
Я усміхнувся Мишкові й дружньо підморгнув Гвинтикові:
— Поки що це — таємниця! Але потім я напишу про це. Бувай здоров, Гвинтику! Щасливої дороги!

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Планшет - золотий ключик до світу казок
У кожного дитинство асоціюється з чимось прекрасним, добрим та світлим. Яскраві іграшки, барвистий одяг та старі-добрі казки - саме те, що треба. Нічого не замінить малюкам мамину казочку на ніч, теплі обійми та ніжні цьомчики. Але сучасні діти зовсім не схожі на нас, дорослих. Вони прагнуть само...
Новинки до книжкового Арсеналу
«Книжковий Арсенал» – це найдовгоочікуваніша подія читацької весни! І видавництво «Ранок» підійшло до неї з усією властивою їм відповідальністю, креативом та вмінням передчувати найтрендовіші та найжаданніші віяння в книжковому світі. Ми зібрали свіженькі хіти, щ...