Не любо — не слухай!

Один панок —
Сухий пеньок —
Був дуже ласий до казок:
Ото розвісить вуха
Та й слуха, слуха, слуха,
Від нічого робить, з безділля...
От раз, коли була неділя,
Покликав він до себе батрака,
На стіл насипав золота копичку
І каже: — Справа ось яка:
Потіш мене — придумай небиличку!
Придумай байку—та таку чудну,
Таку брехеньку розкажи мені,
Щоб я гукнув: «Брехня!»
Отак гукну —
Все золото  твоє. А ні —
Як не скажу «брехня» — то знай:
Шмагатиме тебе нагай!
Ну, як?
— Добро,— сказав батрак,—
Почну брехати, якщо так.
 Чимало в світі я ходив,
Чимало бачив різних див...
Щоб здихатись біди-напасті,
Найнявсь я в пана бджоли пасти.
А бджіл було тих — сто роїв!
Я забував, чи нив, чи їв,
Щоранку ж рахувать їх треба —
Чи всі вони, ті бджоли, в тебе?
А ввечері — загнати в кліть
І кожну бджілку подоїть...—
Пан слухає, всміхнувшись криво:
— Можливо й  правда...  
Все можливо. —
Батрак розмову зупинив,
У чубі шкрябає густому
Й продовжує:  — Якогось дня,
Пригнавши бджіл отих додому,
Став рахувати по звичаю —
Дванадцятьох невистачає!
У мене очі аж погасли —
Невже в болоті де захрясли?
Пішов шукати між латать
Дивлюсь — одинадцять лететь:
Поранені, боки в крові,
Летять додому ледь живі...
А де ж дванадцята бджола?
Дивлюся — річка пролягла,
А за рікою — вовча зграя
Бджолу на шмаття роздирає!
Побіг чимдуж на поміч їй
Бджолі дванадцятій моїй.