Мати-й-мачуха (українська легенда)

Давно колись на Поділлі жив добрий і сумирний чоловік Данило. Дружина його померла молодою і лишила йому п'ятирічну доню Одарочку. Таке тихе та слухняне дитя було, що й на третім селі такого не відпитаєш.
Росла дівчина на радість батькові, розцвітала як троянда пишна. А вже як на п'ятнадцяту весну повернуло щебетусі, то стала такою гарною, що парубки вились коло неї, мов ті бджоли біля квітки. Та й було чого: струнка, губки, мов ягоди малини, коси — як повісма золоті.
Бачить Данило, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самітнім доживати віку, та й задумав одружитися вдруге. Привів до хати молоду вдовицю, чорняву вродливу Христю. Бездітною була вона, отож, думав Данило, стане матір'ю його одиначці.
Та не так сталося, як гадалося. З перших же днів тяжко незлюбила мачуха свою пасербицю. Найменшої приключки шукала, аби словом лайливим та колючим ужалити Одарочку, зганити її, показати перед чоловіком, що його донька ледащо і нечупара, що даремно він тішиться та вихваляється нею перед людьми.
Поїхав якось Данило до млина аж за третє село. І тут мачуха дала волю своїй ненависті до пасербиці; лаяла її, докоряла, ганьбила. Ледащицею і дармоїдкою називала. Та так при цьому розпалилася, що з усієї сили штурхнула Одарочку в груди. Заточилася дівчина, ніженьки її підкосились. І впала Одарка на долівку під ноги мачусі. А та і геть сказилася, ногами лежачу штурхає, проклинає на чому світ стоїть.
З розпачу заголосила Одарочка крізь сльози:
—  Ой матусю ж моя ріднесенька! Якби ти встала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти б захистила мене від її люті чорної та й приголубила б мене, промовила б до мене слово лагідне та втішне.
Ці слова почувши, мачуха до тигриці подібною стала, тремтить від злості, аж запінилась.
—  А-а! Ти матір згадала! — кричить.— Та геть забирайся з хати і йди до неї, щоб і слід твій згинув!
Силоміць підвела Одарочку з долівки і в одній со­рочечці виштовхала за двері. А там вже опустила на землю чорні крила свої холодна березнева ніч, мокру землю схопив морозець.
І побрела крізь нічну темряву нещасна дівчина. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її матуся. Хоч і лячно та моторошно було самотній і зболеній Одарочці, знайшла вона материну могилку, припала до холодної землі, гірко заридала. І чує раптом, що тепла ніжна рука гладить її по голові, а добрий лагідний голос втішає:
—  Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це я, твоя матуся, прийшла втішити і захистити тебе.
Підвела Одарочка голову і побачила крізь затуманені слізьми очі постать у білому вбранні, яка схилилася над нею і теплою рукою пестить її волосся.
—  Матінко моя рідна! — простогнала. Та й замовкла. Серце її розтало від материнської ласки, від ніжності невимовної. Розтало та й пустило паростки ніжності й любові у могильний горбик.
А тут і зла мачуха підбігла, бо повернувшись додому, Данило вигнав її шукати Одарочку і сам, прибитий тяжким горем, біг, ледве встигаючи за розлюченою дру­жиною.
Кинулася мачуха до розпростертої на землі дівчини, хотіла підвести її, та й сама впала, навіть не зойкнувши. І не стало на могилі ні Одарочки, ні матері, ні мачухи, лиш тихий вітер зашелестів.
Прийшов Данило на могилу першої своєї дружини, нікого не побачив. Шукав, кликав Одарочку, та так і не знайшов. Сів на могилі зажурений, просидів тут до самісінького ранку. А вранці, коли на небозводі з'явилося червоне сонце, побачив Данило на могилі гарну жовту квітку, якої раніше ніколи ніде не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи зітхання глибоке:
— Це я, твоя Одарочка, квіткою зросла на матусиній могилі. А погубила мене зла мачуха, то й вона залишилася тут навіки...
Потому шоднині ходив Данило на могилу, доглядав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу — гріє, притулиш долоню зверху — холодить. Певно, злилися в цій рослині любов і ніжність рідної матері зі злобою лютої мачухи. Чи не тому й назву мати-й-мачуха дали їй люди. А що постала вона з доброго серця, то й силу має життєдайну, від усяких недуг людей рятує.