Малюк Том і велетень Денбрас

Ось вам одна із найстаровинніших казок, які розповідали в Корнуелі.
У давні-предавні часи, коли в Корнуелі було ще безліч велетнів, неподалік од затоки Маунтс-Бей жив у селі славний хлопчина, котрого звали Малюк Том.
Славний то він славний, але був ледачий. Працював, коли заманеться, а постійним ділом зайнятись не хотів.
Том був невеликого зросту — ми маємо на увазі ті давні часи, коли, якщо вірити, всі чоловіки в Корнуелі були футів по вісім заввишки . Зате плечі у нього були широчезні, спина міщта, а руки і ноги, як із заліза.
Його старенька мати часто говорила йому, щоб він знайшов справжнє діло і заробляв хоча б собі на харчі. Бо треба вам сказати, що їв він за двох.
І от якось уранці, чи то, щоб зробити приємне матері, а може, через те, що мав дівчину із Кроласа, Малюк Том відправився в Маркет-Джу шукати роботи, адже не міг же він одружитися, не маючи ніякого заробітку.
Найперше Том зайшов до одного чоловіка на ймення Хонні, — той був бляхарем. А ще він тримав корчму, аби кожен міг зайти і випити з ним по кухлю доброго елю.
—    Чи не потрібен вам дужий, молодий і поступливий робітник? — запитав його Том.
—    Шкода, — відповів Хонні, — але постійної роботи у мене зараз немає. Проте зажди! Маю відправити до Сент-Івза бочки з пивом, і ти міг би мені прислужитися, а я тобі щедро заплачу.
Вони одразу домовились. Том вивів чотири пари волів, запряг їх. Хазяїн допоміг Тому повантажити бочки. А для Тома, щоб він не сумував у дорозі, поклав ще одну бочку.
І, крикнувши волам: "Гей-о-о!", Том виїхав з двору.
Їхав він, їхав і раптом, що таке? Воли зупинились. Якраз посеред дороги виросла височенна кам'яна стіна з широкими, міцними воротами — ні проїхати ні пройти!
—    Ух, негідники велетні! Не інакше — це їхніх рук діло!— розсердився Том. — Ну де це бачено — будувати стіну на дорозі! Мабуть, це той велетень Денбрас! Та ще побачимо хто кого!
І Том чимдуж наліг на кам'яні ворота і одразу ж розчинив їх.
—    Гей-о-о, пішли! — крикнув на волів. — Гей-о-о!
І віз із пивом, поскрипуючи, покотився кам'яними плитами прямісінько до замку велетня.
А треба вам сказати, що велетень Денбрас на той час почав уже старіти і недочував. Школи б він не почув скрипу підводи, якби не його пес: той заходився таким гавкотом, що й мертвого підняв би.
Денбрас сів на ліжку, позіхнув, протер очі, потім вийшов у двір. Спочатку ні Тома, ні його воза він не побачив. І поки озирався, Том роздивився велетня.
Старий Денбрас мав п'ятнадцять футів зросту, широкі плечі, проте був товстий тому що багато їв і нічого йе робив. Пелехи на голові стирчали, як пучки сухого вересу, зуби його сточилися до самих ясен, бо поїдав овець просто зі шкурою й кістками.
Проте Малюк Том зовсім його не злякався, хоча й бачив уперше.
—    Хто ти такий, жалюгідна малявко? — заревів Денбрас, побачивши нарешті Тома. — Як насмілився з'явитися тут зі своїм скрипучим возом? Ага, то   це пиво? Ти привіз його мені? От не чекав!
—    Можеш спробувати кухоль-другий, — сказав Том, — але пиво це я везу не тобі, а до Сент-Івза. А їду я через твій двір, бо стоїть він на дорозі!
—    Ах ти ж зухвале цуценя! — розсердився Денбрас. — Катай звідси, поки цілий!
—    Ку-ку-рі-ку! Чи не рано розспівався, старий півню! — відповів Том.
Тут велетень зробився темніший хмари і, не кажучи й слова, обхопив здоровенного в'яза, так футів із двадцять заввишки, й вирвав його з корінням.
Та поки обламував на ньому гілки, Том скинув з воза бочки, зняв колесо — і в нього вийшов прекрасний щит, а велика дубова вісь слугувала за палицю.
—    Ану швидше, — підганяв Том велетня Денбраса, розмахуючи колесом і дубовою віссю від воза.
Нарешті супротивники зійшлися.
Та велетень виявився зовсім неповоротким, здоровенним в'язом розмахував як попало, через що Том зрозумів, що Денбрас, до того ж, погано бачить. А Том був дуже спритний. Він так відчайдушно крутив своєю палицею, що велетень геть засапався.
Том уже не раз міг поранити Денбраса дубовою віссю, але йому було жаль старого. І він лише відбивав удари двадцятифутової палиці. Денбрас щоразу бив по колесу, а промахнувшись, падав на землю.
Тоді Том благородно подавав руку, допомагаючи піднятися, і підносив бочечку з елем, аби той підкріпив сили.
Сонце вже почало хилитися до заходу, коли Том вирішив змусити старого велетня рухатися швидше. І, як йому здалося, легенько ткнув Денбраса дубовою віссю.
—    О горе! — Малюк Том і сам не знав, яка у нього сила. Дубова вісь проткнула велетня, і той упав, мов підтяте дерево.
Тома охопив відчай. Він опустився поряд з Денбрасом на коліна й намагався підбадьорити його:
—    Не журися, друже! — мовив Том. — Ти незабаром одужаєш. Я ненароком. Хто б міг подумати, що у тебе така ніжна шкіра!
Та велетень тільки стогнав у відповідь. Том обережно вийняв дубову вісь із рани і приклав до неї листя подорожника. Старому Денбрасу трохи полегшало. Тоді Том побіг до воза, вибив днище у бочці з пивом і підніс її велетневі.
—    Пий, голубчику, пий!
Нарешті Денбрас розтулив уста:
—    Тепер мені вже ніщо не допоможе! — ледь чутно мовив він. — Я впав у чесному бою, чи не так?
—    Так, — мало не плачучи, відповів Том.
—    А ти молодець! Справжній корнуелець. Ти чесно бився. Це була славна і чесна битва... Сили полишають  ; мене. Нахилися, сину, я скажу тобі мою останню волю...
І старий Денбрас повідав, що у нього немає рідних і тому він заповідає Томові скарби, заховані в печері під замком.
—    А тепер допоможи мені піднятися на вершину пагорба.
Вони ледве вибрались на пагорб, і велетень сів на своє улюблене кам'яне ложе, спершись на скелю.
—    Поховай мене тут, де я тепер сиджу. Ось каміння, яким ти мене обкладеш. Великий койт я приготував дав
но. Поховай мене з честю і будь лагідним до мого пса!
Це були останні слова Денбраса.
Том поховав Денбраса як годиться. Потім спустився у двір замку, поставив на місце колесо й дубову вісь, вивів на дорогу волів, зачинив ворота і попрямував до Сент-Івза. Благополучно довіз пиво й наступного дня, якраз на Івана Купала, був в Маркет-Джу.
На вулицях міста танцювали.
Хазяїн корчми розважався разом із усіма. Він дуже зрадів поверненню Тома.
—    Молодець! — сказав він йому. — Лишайся у мене на весь рік, я тобі добре платитиму.
—    Не можу, — відповів Том, — хоча напевне знаю, що кращого місця не знайти.
—    То чого ж не погоджуєшся? — здивувався Хонні.
Але Том не хотів розповідати, сказав лиш:
—    Бачиш, у мене помер дідусь, який жив у горах. Він залишив мені спадок — землю і гроші.
Розпрощавшись із гостинним хазяїном, Том поспішив до своєї нареченої у Кролас.
Вони одружилися і щасливо зажили у замку велетня.