МАЛЕНЬКІ ІСТОРІЇ ДАРЧИКА ТА МІККІ

У мальовничому містечку, що сховалося серед Карпатських гір, живе допитливий хлопчик на ім’я Дарусик. Він іще зовсім маленький, та, не дивлячись на це, у нього велике добре серце. Ніколи він не скаже лихого слова ні рослинці, ні тваринці. Він обожнює природу і понад усе любить творити добро!

Є у Дарусика вірний друг – кудлатий песик на прізвисько Міккі.

Малята ніколи не сумують разом і завжди, і у всьому допомагають одне одному…

ЗОЛОТИЙ БОРЩ

У суботу малята, як завжди, поїхали до бабусі! Сьогодні дідусь збирав урожай гарбуза і йому потрібна була допомога.

Поки бабуся поралась на кухні, Дарусик та Міккі допомагали дідусеві на городі. Малята відбирали дозрілі плоди, а дід складав їх у невеликі валки.

Цьогоріч урожай гарбуза був добрий, тому бабуся вирішила зібрати гарбузове насіння. Дідусь розповів, що на великих фермах насіння дістають і підсушують за допомогою комбайнів. Але грядка була невелика, і малюки впорались самотужки.

На кухні готувався обід. Сьогодні господиня вирішила почастувати всіх справжнім українським борщем. Малюки зголодніли і прибігли на кухню ще задовго до того, як страва була готова.

 – Мої маленькі помічники, як добре, що ви прийшли! – зраділа бабуся. – Я якраз збиралась іти за морквою і буряком, цибулею та часником.

 – Ми тобі допоможемо! – сказав Дарусик. – Вмить усе принесемо!

Поки Міккі висмикував моркву, хлопчик шукав часник.

 – Дарусику, мені здається, що бабуся ще щось просила...

 – Цибулю! – здогадався малюк.

 – Звісно!

Радісні та щасливі малята повернулись до хати, але бабусі не було.

 – Куди ж вона поділась, малюче? – спитав хлопчика Міккі.

 – Не знаю, друже, але борщ вже закипає – тут потрібна наша допомога!

Малята почистили моркву та цибулю і обсмажили все на пательні. Потім до всього додали часнику і варили на маленькому вогні хвилин з двадцять.

 – Чому борщ не червоніє? – дивувався собака. – Тут чогось не вистачає!

 – Напевно, гарбуза! – скрикнув хлопчик.

 – Звісно ж! – підтримав його пес.

Малюки дістали гарбуз і почали його терти на тертці.

 – А що робити з насінням? – запитав Міккі.

 – Не викидати ж! Бабуся його теж додає до борщу! – впевнено відповів хлопчик.

За годину страва була готова! Хоча борщ так і не почервонів, проте набув гарного жовтаво-золотистого кольору.

 – Як смачно пахне! – мовив дідусь, увійшовши до кухні.

 – Ой, та це ж вариться мій борщ! – згадала бабуся.

 – Не турбуйся, страва вже готова! – гордо відповів Дарусик.

Бабуся запросила всіх до столу.

 – Хм... Який дивний на смак, – зауважив дідусь. – Новий рецепт?

 – Це рецепт полтавського червоного борщу, – відповіла бабуся.

 – Але ж він золотий!

Бабуся з подивом глянула в миску.

 – А це що? – спитала вона, побачивши маленькі зернятка.

 – Це гарбузове насіння! – радісно відповів Дарусик. – Хіба не для цього ми зривали гарбузи?

Дорослі потім ще довго сміялися з того, що наварили малюки. Та найважливішим було те, що до вечора горщик був порожнім, а у бабусиній книзі з’явився новий рецепт золотого борщу!

ГРИБНИЙ ДОЩ

Сьогодні малюки прокинулись ще вдосвіта. Дідусь обіцяв їх взяти з собою в ліс по гриби, тому Дарій та Міккі чекали на нього з самого ранку.

– Ну що, готові? – запитав дід, увійшовши до будинку.

– Готові! – підстрибуючи відказали малята.

Цьогоріч ліс був по-справжньому казковим. Листя набуло жовтаво-багряного кольору, і здавалося, що воно виблискує справжнісіньким сяйвом!

Міккі біг попереду всіх. Він заглядав під кожен кущ з надією знайти перший гриб!

Та, на жаль, малятам сьогодні не щастило. Дідусь уже назбирав повний кошик, а вони жодного гриба так і не знайшли.

– Дарусику! Ходи-но сюди, онучку, – гукнув дідусь.

– Овва! Та це ж підберезник! – скрикнув хлопчик.

– От бачиш! І ти знайшов!

– Ні,дідусю, я тільки зрізав... – засмучено мовив малюк.

– Пора збиратися додому, – мовив дід.

– Чому? – засмутився Дарусик.

– Бачиш он ті хмари? Зараз буде дощ!

Малята йшли повісивши носа. Вони були дуже засмучені. Здавалося, що гриби ховалися саме від них.

Коли минули березовий гай, то натрапили на квітучу галявину.

– Хм... – мовив дідусь, погладжуючи сиву бороду. – Певно, ми заблукали...

– О, ні! – вигукнув хлопчик. – Що ж нам тепер робити? Міккі, може ти допоможеш?

Міккі підвів носа і почав чесати кудлату голову. Він був звичайнісіньким хатнім псом, тому не знав, як знайти дорогу назад.

– Потрібно знайти схованку, бо уже дощ починається, – сказав дід, відкриваючи парасольку.

– Давайте сховаємось он під тим дубом!

– Чудова ідея, онучку!

Узявши кошик, малята побігли до дерева. Аж раптом...

– Міккі, дивись! Це ж король лісу – справжній білий гриб!

– І не один! – зрадів собака.

Гриби виростали один за одним... Малята не встигали розгрібати листя.

– Дідуню, дивися! Це білі гриби! І звідки їх тут стільки взялося?

– Це все грибний дощ, онучку!

– Грибний що?

– Це чарівний дощ, після якого виростають гриби!

Дарусик не вірив своєму щастю! Здавалося, що вони опинились у грибному царстві! Міккі так захоплено розгрібав листя у пошуках, що незчувся, як провалився у лисячу нору. Ох і сміху було!

Назбиравши повний кошик, малята повертались втомлені та щасливі! Міккі спочатку обвів усіх навкруги соснового бору, аж поки не натрапив на стежку додому. Ох і находилися малята!

– Ого, скільки грибів ви назбирали! – дивувалась вдома мама. – Тут і сироїжки, і підберезники, і навіть справжні білі гриби!

– Так! Це королі лісу, мамо! Але знайти їх можна тільки тоді, коли падає грибний дощ!

– Який дощ? – перепитала матуся.

– Чарівний! – мовив дід і погладив онука по голівці.

ГОДІВНИЧКА ДЛЯ СИНИЧКИ

Вранці Дарусик помітив за вікном маленьку жовто-синю пташку. Вона перебирала лапками по снігу та шукала поживу. 

 – Дідусю, а що це за пташка? – запитав хлопчик.

 – Це синиця блакитна, онучку. За холодної зими птахи прилітають ближче до людських осель у пошуках їжі.

Раптом пташка наблизилась до собачої миски і почала дзьобати залишки каші.

 – Гав-гав-гав! – зарепетував собака.

 – Не чіпай її, Міккі! – вибіг на подвір’я хлопчик. – Вона маленька і зовсім не має що їсти.

Дарусикові стало дуже шкода пташини...

 – Дідусю, а давай змайструємо для неї годівничку!

 – Чудова ідея, онучку!

По обіді годівничка була готова! Дарусик та Міккі підвісили її на високій ялині, що росла на подвір’ї. 

Малята насипали туди насіння дині, соняшника та гарбуза. 

Дідусь зауважив, що насіння краще попередньо розчавити, бо пташки витрачають багато енергії, відкриваючи його самотужки. До того ж вони можуть ненароком пошкодити дзьоба...

Закінчивши роботу, малята сіли на призьбі в очікуванні пернатої гості! 

 – Чому вона не прилітає, дідусю?

 – Не знаю, онучку! Можливо, трошки забарилася в людських садах?

Надворі швидко стемніло, тому усі пішли до хати й полягали спати.

Вранці Дарусик прокинувся і підійшов до вікна.

 – Не може бути! – скрикнув хлопчик. – Та це ж ціла зграя птахів!

Вдягнувши шапку, він швидко вибіг на вулицю.

 – Дідусю! Дивись! – радів малюк, побачивши з десяток птахів у годівничці.

 – Так, онучку! Тут і повзики, і щиглики, і навіть чижі! А он і довгоочікувана гостя – синичка!

 – Вона повернулася, дідусю!

 – Ну звісно ж, онучку!

З того часу малята щодня підсипали корм до годівнички. А Міккі навіть розвісив усюди яблука та горішки! Хтозна, можливо вони стануть поживою для дроздів чи дятлів!?

У НІЧ НА СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Дарусик та Міккі повернулись додому щасливими. Сьогодні вони ходили з дідусем до парку і розвішували для пташок годівнички, котрі змайстрували власноруч. Цьогоріч пернатим неабияк потрібна допомога, адже за вікном – справжня зима: холодна, люта і сніжна!

– Дарусику, почисти, будь ласка, свої чобітки від снігу, – попросила матуся.

– Але ж вони і так чисті! Хіба сніг брудний? Він же білий! – заперечив хлопчик.

Малюк так натомився за день, що зовсім не хотів чистити своє взуття. Тим паче щойно почалися улюблені мультики, і Дарусик прилип біля телевізора, неначе жуйка.

– Татку! Татку! – закричав раптом хлопчик. – Ходи сюди швидше! Ось реклама залізниці, про яку я мрію! Купимо?

– А може попросиш її у святого Миколая? – підморгнув татусь.

Дарусик похнюпився. Він щороку просив у святого Миколая залізну дорогу, але небесний чудотворець завжди приносив лише цукерки та фрукти.

– Дарусику! Ти вже почистив чоботи? – укотре нагадала матуся.

– Ще ні, – буркнув ображений хлопчик і почимчикував до своєї кімнати.

– Не забувай, – зауважила мама, – сьогодні чарівний вечір! Миколай не покладе подарунки у брудне взуття!

– Ну то й що? Залізниця все одно туди не поміститься, – зітхнув хлопчик.

Увечері усі полягали спати, а Дарусик ще довго не збирався до ліжечка! Малюк хотів дочекатися святого чудотворця, аби спитати, чи отримав він його листи і чому досі не приніс омріяний подарунок.

Раптом двері скрипнули і в кімнаті щось зашаруділо.

– Святий Миколай!? – схопився маленький мрійник.

– Та ні, це я! – солодко позіхаючи, причалапав кудлатий Міккі. – А ти чому не спиш?

– Чекаю на святого Миколая! – мало не заплакав Дарусик.

– А-а-а, ось воно що! – примостився на килимку песик, витягнувши хвостик і лапки. – Він неодмінно прийде, не хвилюйся! А зараз лягаймо спати, на годиннику майже північ.

Малюк підійшов до кудлатого друга і ніжно погладив спинку. Аж тут хлопчик помітив калюжу, у якій стояло його брудне взуття. Дарусик хвилинку подумав, а потім узяв ганчірочку і протер до блиску чобітки. Працюючи, він так стомився, що, забувши про все на світі, потупцяв до ліжечка.

Вранці малюк прокинувся раніше за всіх.

– Міккі, Міккі, поглянь, скільки снігу намело! – заплескав у долоньки хлопчик, визираючи у вікно.

– Бачу, Дарусику! – заметляв хвостиком грайливий песик. – А дивись-но сюди! Чиї це сліди на килимку?

Дарусик глипнув униз і затамував подих! Залізниця зі справжнісіньким потягом стояла поряд з його чистенькими чобітками.

– Неймовірно! – прошепотів хлопчик, помітивши такі ж велетенські сліди на снігу за вікном…

Ялиночка

Дарусик ішов позаду дідуся і розглядав усе довкола. Маленькі сніжинки виблискували на сонечку, пухнасті білочки перестрибували з гілки на гілку, а десь угорі було чутно стукіт дятла. Як же казково і затишно у зимовому лісі!

Вірний песик Міккі біг попереду і кумедно тицяв носиком у дідусеві сліди. Він хотів першим знайти ялинку, по яку прийшли господарі. Дідусь уважно роздивлявся маленькі деревцята, струшуючи з гілок високі снігові шапки. Аж ось чоловік зупинився біля маленької ялиночки і каже:

 – Ось! Справжня красуня! Візьмемо її на свято?

 – Дуже гарна, дідусю! – погодився Дарусик. – Берімо!

 – Не рубайте мене, добрі люди! – прошепотіло налякане деревце.

 – Гав-гав-гав! – злякався песик не на жарт.

 – Хто це говорить? – насторожився чоловік, ховаючи сокиру.

 – Це я, ялиночка! Пожалійте мене! – жалібно мовило деревце. – Люди щороку приходять і руйнують наш ліс, а потім викидають нас, як сміття. Не рубайте мене! Залишіть у лісі!

Чоловік погладив сиву бороду і замислився.

 – Пожаліймо її, дідусю! Нехай росте собі під сонечком! – розчулився Дарусик.

 – А як же Новий рік? – примружився старенький. – Яке ж свято без ялинки?

 – Деревце можна пересадити! – заметляло хвостиком кмітливе цуценя.

 – Як це? – здивувався хлопчик.

 – Так, як мама пересаджує квіти: влітку – на клумбу біля дому, а взимку – у горщики, і до хати заносить!

 – Блискуча ідея! – зрадів дідусь. – Але спершу запитаймо дозволу у ялинки.

Дарусик підійшов ближче до зеленої красуні і запропонував:

 – Чи хотіла б ти, ялиночко, завітати до нас на свято? Ми тебе висадимо в горщик і прикрасимо блискучими іграшками та новорічними вогниками. А на саме свято співатимемо тобі святкові пісні і водитимемо таночки!

 – А що буде після свята? – боязко запитало деревце.

 – Ми повернемо тебе до лісу, – пообіцяв малюк. – На рідну галявинку!

 – Як чудово! – зраділа ялинка і простягнула до хлопчика свої зелені віти.

За годину усі були вдома і співали пісні біля живої ялинки, яка принесла в оселю не лише свіжіть і красу, але й справжнє свято та дух зимового лісу!

СНІЖИНКА

Ця ніч була по-справжньому казковою. Сніг розпочав падати тільки ввечері, але вже встиг покрити усі дерева та кущі. Маленькі сніжинки кружляли, мов у танці, і лягали одна біля одної спочити.

Міккі сопів на килимку біля каміна, а Дарусик крутився у ліжечку. Він ніяк не міг заснути і розглядав сніжинки, кожна з яких була зовсім не схожа на іншу.

 – Міккі... – прошепотів малюк. – А це правда що у світі немає двох однакових сніжинок?

 – Правда, Дарусику. – відповів собака.

 – Вони такі дивовижні! От би знати про що вони думають...

 – Ха-ха! – засміялась одна сніжинка, опустившись на підвіконня.

 – Хто це? – підхопився Міккі.

 – Це я, Сніжинка! – почулось знадвору.

 – Відчини вікно! Впусти її! – зрадів хлопчик.

 – Не треба! – перелякано мовила Сніжинка. – У кімнаті тепло, тому я вмить розтану.

Міккі не вірив своїм очам, а тим більше своїм вухам! Враз він почув ніжний спів тисяч таких сніжинок!

 – Знайомтесь! Це мої сестри. – мовила Сніжинка.

 – Ого, скільки їх! – вигукнув Дарусик.

 – Так, сьогодні холодно і нас багато, але щойно потепліє, як ми всі розтанемо... І тоді ми зможемо побачитись аж наступної зими.

 – Як сумно... – мовив хлопчик.

          – Зовсім ні! Життя коротке і ним слід насолоджуватись зараз! Гляньте, який казковий вечір!

Дарусик з Міккі ще довго-довго балакали зі Сніжинкою. Вона розповідала про те, як спустилась із хмари і літала високо в небі, і про те, як любить зиму і танок у хурделиці... Потім вона разом із сестрами співала пісень – ніжних, сніжних, дивовижних! Малюкам так сподобались їхні мелодії, що вони і не помітили, як поснули.

Вранці Дарусик першим прокинувся і підбіг до вікна.

          – Сніжинка! – скрикнув він. – Куди ж вона поділася, Міккі?

          – Певно, розтанула... – відповів собака, побачивши на підвіконні маленьку водяну краплю.

 – До наступної зими... – прошепотів Дарусик.

 – До наступної зими! – підбадьорив його кудлач.

ВЕЛИКОДНІ КРАШАНКИ

Щороку, у Чистий четвер, умившись крижаною водою, малята допомагали мамі по господарству! Цього дня матуся розпочинала підготовку до свята: прибирала хату та подвір’я, випікала святкові паски та писала писанки!

Поки матуся поралась надворі, Дарусик нишпорив у коморі. Він шукав лушпиння цибулі, відвар з якого мав стати фарбою для великодніх крашанок.

Тим часом Міккі приніс з курника яєчка, якими радо поділилася курочка-несучка. Хлопчик обережно опускав яйця у відвар із цибулиння, і вони, зварившись, набували красивого, насиченого червонувато-коричневого кольору!

 – Які гарні крашанки! – заметляв хвостиком Міккі, побачивши пофарбовані яєчка. – Але чому вони усі однакові?

 – Мама щороку фарбує яйця відваром із цибулиння, – пояснив хлопчик. – Іноді вона розписує їх воском, але сьогодні у неї багато справ, тому ми маємо їй допомогти!

          – А давай розфарбуємо яєчка у різні кольори? Уяви, як мама зрадіє, коли їх побачить! – раптом запропонував собака.

          – Але ж у нас зовсім немає фарб! – сумно зітхнув Дарусик.

          – Природа – найкращий художник! Вона нам у цьому допоможе!

Радісні та щасливі малята почимчикували до комори і почали розглядати усе довкола.

          – Так... – міркував хлопчик. – Тут у мами є морква, куркума та чорниці...

          – Згодиться! – радісно скрикнув пес.

Хлопчик зніс усе до кухні, і вони з другом почали експериментувати!

Міккі варив яйця у морквяному соку, а Дарусик опускав їх у відвар з куркуми! Так вони отримали яскраві жовтогарячі яєчка.

Опустивши кілька яєць у відвар із чорниць, малята із захопленням спостерігали за народженням бузкових крашанок.

Дарусик здогадався, що синій та зелений кольори можна отримати з цвіту синьої мальви та кропиви! А насичений червоний – із відвару гілочок вишні!

Малята так захопились фарбуванням яєць, що й не помітили, як до кухні повернулась матуся!

 – Що тут коїться? – вхопившись за голову, спитала вона, коли побачила строкаті плями по всій кухні.

 – Ми розфарбовуємо яєчка! – радісно відповів Дарусик.

Міккі нахилився і дістав кошик, у якому були різнобарвні крашанки!

Побачивши їх, матуся вмить подобрішала:

          – Мої маленькі помічники! А де ж ви узяли стільки фарб?

          – Нам їх подарувала сама природа! – ніжно всміхнувшись, відповів Дарусик.

ПОВІТРЯНИЙ ЗМІЙ

Сонячного літнього дня Дарусик та Міккі вирушили на прогулянку. Учора вони змайстрували повітряного змія, і їм нетерпілось його запустити!

Легенький вітерець колихав віти дерев, повз які проходили малята, шукаючи простору галявину.

Знайшовши затишну місцину, друзі почали готувати змія до польоту. Поки Дарусик розправляв змію крила, Міккі розмотував леєр.

Враз хлопчик відчув, як здійнявся вітерець, і, вихопивши в собаки мотузку, почав чимдуж бігти, намагаючись підняти змія у повітря. Та пориви вітру ніяк не могли підхопити літуна, який щоразу падав на землю.

 – Дай я спробую! – сказав Міккі.

Дарусик неохоче простягнув собаці мотузку, і той, міцно стиснувши її зубами, помчав з усіх сил!

Та змій і цього разу не злетів, а тільки волочився по землі.

          – Ти все робиш не так! – буркнув хлопчик. – Зараз я покажу як треба!

Дочекавшись вітру, малюк почав смикати за леєр, намагаючись запустити літуна, та жодна спроба не була вдалою.

Не зумівши запустити крилатого велетня, друзі присіли на галявині й засумували.

Раптом Дарусикові прийшла в голову чудова думка:

          – Міккі, а давай я триматиму змія під потрібним кутом, а ти розкручуватимеш леєр? Разом ми точно впораємось!

 – Гаразд! – згодився собака.

Міккі міцно стиснув зубами мотузку, а Дарусик, розправивши літуну крила, чекав вітру!

Враз віти дерев загойдалися, і малюк, високо піднявши змія над головою, скрикнув:

– Давай! Смикай!

Щойно кудлач підтягнув на себе леєр, як вітер підхопив крилатого велетня!

Ох і зраділи малята, побачивши, як змій барвисто виграє на сонці! Його довгий хвіст кружляв, немов у танці, він летів з боку в бік, піднімаючись усе вище й вище!

Затамувавши подих, малята вдивлялись у небесну далечінь, керуючи змієм! Вони мчали назустріч вітру, і здавалась, що то не змій, а їхня дружба здійнялась у небо! Адже сьогодні вони зрозуміли надзвичайно важливу річ –  вони можуть зробити все, якщо робитимуть це разом!

ХАТИНКА ДЛЯ РАВЛИКА

День видався теплим і сонячним. Дарусик грався надворі зі своїм песиком Міккі. Хлопчик жбурляв йому м’ячик, а той, кумедно підстрибуючи у високій траві, відшукував його і повертав господарю.

Вкотре Міккі побіг на галявинку в пошуках м’яча. Раптом цуцик помітив, що біля м’ячика крутиться якийсь слимак.

          – Гав-гав-гав! – зарепетував собака.

Слимачок вмить скрутився і заховався під м’ячик.

– Міккі, чому ти там так забарився? – раптом гукнув Дарусик.

– Тут слимак біля м’яча, – боязко відповів пес.

          – Ти злякався слимачка? – розсміявся хлопчик.

– Зовсім ні! – відказав собака. – Просто він не віддає м’яча!

Дарусик підійшов до цуцика і вони обоє нахилились до землі. Хлопчик бережно підняв м’яча і побачив маленького черевоногого.

          – Не чіпайте мене, будь ласка! – жалібним голосом мовив слимачок. – Я загубив свою хатинку-мушлю, і тепер я геть беззахисний!

          – А як виглядала твоя хатинка? – запитав розчулившись хлопчик.

          – Вона була дуже схожою на ваш м’ячик. Така ж маленька і кругла. Я носив її на спині і у будь-якому місці почувався, як вдома!

          – То ти Равлик! – радісно вигукнув Дарусик!

          – Так! – ледь усміхнувшись, мовив слимачок.

          – Не турбуйся, друже! Ми тобі допоможемо!

Дарусик та Міккі вмить узялись допомагати Равлику. Вони обшукали усю галявину, заглянули під кожен кущ, та хатинки ніде не було!

          – Що ж тепер робити? – думав Дарусик.

          – А давай знайдемо йому нову хатинку? – раптом запропонував Міккі.

          – Чудова думка, друже! – сплеснув у долоні хлопчик.

Малята почимчикували у дідусів сарай і почали розбирати старі речі.

          – Знайшов! – скрикнув Міккі, виймаючи старий бабусин чайник.

Черевоногий неспішно поліз у чайник, але той здався йому холодним і незатишним...

          – Завеликий! – мовив малюк.

Міккі нишпорив далі. Аж раптом побачив маленький свисток, що висів без діла.

          – Знайшов! – радісним голосом скрикнув пес.

Дарусик узяв свисток і підніс слимачку, але той не міг у нього навіть влізти!

          – Замалий! – сказав Дарусик. – Не підходить!

Малята ще довго нишпорили у сараї... Враз побачили, як щось блиснуло з-за старих дощок.

Міккі підійшов ближче і вигукнув щасливим голосом:

          – Хатинка із золота! Та ще й з музикою!

Дарусик відхилив дерев’яну дошку і побачив старенький татусів саксофон, з яким він у дитинстві ходив до музичної школи.

– А як тобі ось така хатинка? – запропонував Равлику хлопчик.

Той зрадів і заповз у трубу. Та за кілька хвилин виліз і тужно зітхнув:

          – Я вже ніколи не знайду кращого будиночка за свою мушлю! Навіть музична хатинка із золота не замінить затишок у моєму рідному домі!

Малята присіли на лаві і засумували!

«Що ж тепер робити? Як допомогти слимачку?» – думали вони.

Зненацька Міккі зірвався з місця, побачивши сусідського кота!

          – Гав-гав-гав! – зарепетував він.

Мурчик прудко видерся на дерево і зашипів у відповідь.

          – Залиш його, Міккі! – мовив малюк. – Нехай грається!

          – Тільки не на моїй галявині! – сердито прогарчав пес.

Дарусик підвів голову, щоб глянути на кота, і випадково помітив незвичайну підвіску у нього на шиї.

          – Що це? – з подивом запитав хлопчик.

          – Це мій медальйон! Я знайшов його біля виноградника. – відповів кіт.

          – Та це ж моя мушля! – радісно вигукнув Равлик.

Дарусик підійшов до дерева і ласкаво попросив котика:

          – Віддай, будь ласка, свою прикрасу! Це хатинка нашого друга Равлика!

Кіт з острахом глипнув униз:

          – А Міккі мене не чіпатиме?

– Ні! Він хороший! – запевнив малюк, гладячи собаку по голівці.

Перестрибуючи з гілки на гілку, кіт швиденько спустився і підніс мушлю слимачку. Той узяв хатинку і висадив її прямісінько на спину! Потім він скрутився клубочком і заховався у ній.

          – Дякую, друзі! – раптом пролунало з мушлі. – Завдяки всім вам, тепер я знову вдома!