Мізинчик

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:

- Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!

- Атож, - зітхнула жінка, - якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий - завбільшки з палець. Вони й сказали:

- Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

І назвали хлоп'я Мізинчиком - адже воно було таке малесеньке.

Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки - лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний - хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

- От якби хто услід приїхав возом по дрова! [12]

- Таточку, - вигукнув Мізинчик, - я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!