- Головна>
- Казки>
- Літературна казка>
- Валерій Шевчук>
- Місто без квітів
Місто без квітів
4
— Он які вони, квіти, — казала перша дівчинка, йдучи лісом і розмахуючи торбиною з насінням трави. В другій руці була торбина з насінням дерев. Насіння трави розсипалося й тут, отож, коли озирнулися, то побачили, що проклали за собою трав'яну дорогу. По тому вони не дуже й торбами махали — боялися, що, коли розсіватумуть так насіння, не залишиться його для міста. Тоді вони стали йти з оглядкою, хоч обом хотілося якнайшвидше дістатися до чарівного квіткового царства.
— Чула, як ви співали,— сказала, виходячи їм назустріч, Мати квітів,— Дуже мені любо привітати вас і в своїй господі.
— А ви нам приснилися,— сказала перша дівчинка,— Знаєте, в нашому місті ані квіточки, ані листочка.
— Нам хочеться, щоб у нашому місті менше сумували,— сказала друга дівчинка.
На те слово повела рукою королева, і з кожної квітки спурхнув метелик зовсім такої ж барви, як і квітка, і всі ті метелики раптом затанцювали довкола дівчаток. Поверталися зачудовані діти сюди й туди, аж в очах їм замиготіло. Тоді хитнули головами, а з вуст їхніх почала снуватися нова пісня. І чи це такий день випав, чи й справді в казках усе може статися, заворушилися раптом квіти, підняли ніжки в червоному чи брунатному чобітку, хитнули голівками, покритими вінками з безліччю стрічок, спалахнули в них на грудях вишиті сорочечки і сколихнулися золототкані плах-точки.
— Диво дивне! — сказала перша дівчинка, прокручуючись на п'ятці й підіймаючи над головою руки,— А може, це ми ще й не прокинулись у нашому місті, а може, все це нам тільки сниться?
— А хай би й так,— сказала друга дівчинка, проходячи біля подруги в легкому, гарному танці,— хіба не чудовий це сон?
— Я б не хотіла, щоб це був сон,— сказала, крутячись, перша дівчинка,— бо як би ми після такого сну жили поміж чорного й сірого?
— Не для того все це нам сниться,— сказала друга дівчинка,— Ми обов'язково принесемо додому квіти.
— Звісно, принесете,— мовила Мати квітів і раптом плеснула в долоні.
Тоді завмерло квіткове царство, тільки Вітер заморочено блукав по галявині, адже він, хитрюган, супроводжував дівчаток ще від стіни. І так уже натанцювався й наспівався разом з дівчатками, аж ніби сп'янілий зробився.
— Хто хоче піти з цими дівчатками в далеку дорогу? — голосно спитала Мати квітів.
Тоді з квіткового царства почали виходити одна за одною маленькі заквітчані дівчатка, гарненькі і неоднакові.
— Ми підемо,— сказали вони.
— Хіба квіти вміють ходити? — зчудувалися дівчатка.
— Авжеж,— сказала королева,— Це я їм повеліла.
Тоді подякували дівчатка Матері квітів і рушили назад
до лісу. І помітили, що в них після останнього танцю не тільки небагато лишилося насіння трави, але й дерев: у танці зовсім розлізлися їхні трав'яні й листяні торби. Отож пересипали те, що лишилось, у кишеньки, а коли озирнулися, то побачили, що квіткове царство поросло деревами й травою. На тих деревах сиділи птахи і співали всіх пісень, що склали їх дівчатка. Сльози зворушення забриніли у них на віях. Але їм треба було поспішати, отож подалися хутенько разом із квітами через ліс, а що не всі квіти були витривалі й сильні, деякі залишилися в лісі, навіки там зупинившись.
На узліссі юні мандрівниці спинилися, озирнулися й гукнули «до побачення» лісові й Матері дерев, а по тому рушили через зелене поле. І знову залишалися за ними квіти, які притомилися, позавмиравши поміж трави. Велике сонце стояло в них над головами, дивилося на мандрівниць і пританцьовувало, а вони вже майже бігли через поле, адже добре знали, що коли сонце велике стає, то вже й до вечора недалеко.
Біля сірої стіни перевели дихання, і тільки тоді змогли розгледітися навкруги. І от що вони побачили: все поле позад них майоріло барвистими очками квітів, що порозсівалися між травами, а біля них, так само важко віддихуючись, стояло тільки кільканадцять дівчаток-квітчаток. Юні манд-рівнички пошукали в себе в кишеньках і помітили, що там не більше, як по жменьці насіння дерев та квітів.
— Місто наше велике,— смутно сказала перша дівчинка,— а ми майже все насіння розгубили.
— То нічого,— сказала друга дівчинка,— Аби виросло те, що є.
— А коли воно не проросте? — спитала перша дівчинка й аж голову закинула, щоб побачити, де кінчається ота величезна, до самого неба стіна.
— Коли воно не проросте,— легковажно відказала друга дівчинка,— то ми тоді попросимо: хай присниться нам чарівний сон.
Батьківські
поради