Любка і Іванко

Давно то було. Ще коли в краю нашому були пани і підпанки, гайдуки і соцькі…

На маківці одної з гір Мошногір’я жила в дідуся красуня сирітка. Любкою звали. А неподалік, через яр, на такій же лисій горі проживав Іванко, син вдови панського лісника. Біднішого за нього не було нікого в окрузі.

Іванко і Любка кохалися. Вже на Купайла дівчата співали про них пісень:

Ой на Івана, на Купайла,

Вийшла Любка, як та пава.

А й на  неї хлопці заглядаються,

Та зачіпати стидаються.

А той Іванко не стидався,

Взяв за рученьку – порукався,

Взяв за рученьку – порукався,

Бо він із нею покохався…

Їх вінки плавали разом. Тримаючись за руки, вони перестрибували через вогонь, набиралися сили вогненої, тепла душевного.

Ладналися до весілля. Та стрів якось у лісів Любку панич. Вразила панича її врода, її довгі гарні коси, глибокі карі очі.

- Будь моєю коханкою. Золотом-сріблом осиплю, - прохав панич.

- Ні, я кохаю Іванка.

І тоді панич вирішив силоміць забрати дівчину. Дізнавшись про це вирішили Іванко з Любкою втекти від панських посіпак.

Панські гайдуки дізналися про втечу, кинулися навздогін…

Молодята йшли лісами, горами. Долали річки і струмочки. А позаду вже чується гавкіт панських хортів. Ось уже й Ірдинь-річка. А там луки – і Дніпро. Там вірний друг ладнає човна… Швидше.

Та ось на галявину вискочили пси. За ними – гайдуки.

- Не хочеш добром, підеш силком.

Кинувся боронити свою кохану від панських псів і гайдуків Іванко. Та впав знеможений у борні.

Любка підступила до урвища, шукаючи порятунку. І зібравши останні сили, підвівся Іванко і тілом своїм затулив наречену…

І не стало псів, гайдуків. Чортополохом вросли вони в землю. І там, де Іванко і Любка стояли, виросло дерево дивне – з одного стовбура, а два різних. Піднялися вгору: струнка вільха і дуб кучерявий.

Не вірите? Зупиніться на хвилинку край шляху Черкаси - Мошни неподалік містка через Ірдинь. Тут і побачите вільху й дуб, що проростають з одного стовбура.