Луб'янки

Недалеко Збаража, у долині річечки Самець, розкинулося старе як світ село Луб'янки. Люди оповідають...

Колись давно на місці села нашого pіс старий-престарий дубовий ліс У ньому від людського ока у зелені дерев заховалася хатиночка лісовика. А була в того лісовика донька. Йой, яка красна, як писанка. Де вона ту вроду взяла? Дівчина, як наливна груша. Бувало, чеше косу та як заспіває милим голосочком... Скільки хлопців сваталося до неї. Заходили й збаразькі, і скалатські, і зборівські, а вона ні та й ні, всім відмовляла. Батьки журилися, стали й тихенько докоряти lй.

А вона:

— Ще сі той не народив, щоб сі зі мнов воженив.

Якось в тих сторонах блукав козак. Десь мав бути з дніпрових степів, казали. Ото шукав він лісове джерельце. Бродив, коли чує спів дівочий, та такий милий. Пішов той козак на той голос і зайшов до лісовика на подвір'я. Як побачив красуню, став, мов заворожений. Дівчині також сподобався чорновусий парубок, і серце своє віддала йому. Поженилися вони і щасливо жили. Серед краси лісової та голубляться, та полюбляються, воркують, як ті горлиці сизокрилі. А від людського ока нічого не скриєш. Десь хто за малиною, хто за грибом лазить по лісі, хто води просив. І, знай, говорили:

— Ой гарно живуть, які файні полуб'янки, ще не бачили, щоб чоловік та жінка так любилися.

І стали називати те село Полуб'янки. А коли вже розрослося село, то стали називати Луб'янки. Ото від любові пішла назва нашого села.

--------------------------------

Записав 1954 р. А. П. МАЛЕВИЧ у с. Луб'янки Збаразького р-ну від М. ГЕВКО, 89 р.