Лисянка

Було те давно. Стояла темна ніч, сторожа на валах Тікичанського городища час від часу гупала у била і перегукувалась. Пахло молодим листям, що тільки-но ледь розпукувалося, і свіжозораною землею. Поселяни спали. Раптом – зойк, і знову тиша. Один із сторожі принишк, вдивляючись в темінь. Нікого, ні шелесту, тільки десь прокричали перші півні. Та що це? Якась довга тінь промайнула від валу, за нею ще одна. Жахливий здогад обпік мозок, різонув серце. Прислухався ще й почув чужинський лемент. Сумніву не було – ординці.
- Татари! – Закричав щосили. – Люди, татари! – І митнувся вбік.
Та не встиг він добігти до вічового звона. Дужі руки схопили його, кинули об землю, нога чужинця стала на груди, по горлу різонула крива шаблюка…
Мало хто з поселян лишився живим, сховавшись в густих чагарях верболозу і ожини на березі Тікича. Гарних молодиць і дівчат, малолітніх хлопчаків і парубків забрали татари з собою. У чужині виростуть хлопчаки побасурманені й колись, забувши, якого вони роду-племені, прийдуть у своє городище безсердечними яничарами – творити зло ще страшніше, аніж те, що створили нині ті, хто погнав їх на чужину…
Городище диміло головешками. Ординці пішли далі на північ, а Тікич наповнився тілами вбитих. Три дні текла вода червона. Лежали люди у воді, заплутавшись у верболозі. Загнив Тікич, бо нікому було хоронити загиблих. Через роки втікачі з-під литовсько-польського гніту почали силитись на Лисому городищі. Почали по-новому називати своє поселення, бо вигоріло воно і стало зовсім лисе серед густих навколишніх лісів. Стара назва забулася, стерлась з пам’яті. Нові люди – нова назва. Гнилим став Тікич