Легенди про вербу

Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:

-Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.

А коли приходили женихи, вона вимагала:

-  Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде
таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем,

Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.

Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:

- Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою,

по зеленому волоссі, кивнула привітно:

Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?

—  Покохав  я тебе, діво, міцно й  навіки.  Не  зустрічав такої
краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються
у володінні моєму.  Будь мені  за дружину, зроблю тебе царицею
водяного царства.  Все для тебе зроблю,  чого зажадаєш, бо силу
маю велику І„

Стрепенулася дівчина.

—  Все можеш зробити?

- Так! Наказуй!

—  Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити во­дяного  володаря.— Буду   ттвоєю,   але...   зроби   так,   щоб   вічно  мій
прекрасний   образ   відбивався  у  дзеркалі   твоїх   вод,  щоб  з   року
в рік він ставав усе гарніший і гарніший...

Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відобра­женою в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.

- Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний

образ буде відбиватися в цьому озері,  але станеш
ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що
купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними...
Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…