Кут

Коли їхати поїздом в сторону Підволочиська, то перед самою станцією Максимівка, з правого боку, є камінний кар’єр. Кар’єр недавній, постав по війні, коли бездумним господарюванням було завдано шкоду Медоборам.
Якраз тут височенною скалою вибагливих фантастичних форм починалися Медобори. Довгий високий пояс скал, переплетений лісами, простягався на південь, через Скалатщину — аж у Хмельницьку область.
У давні часи в долині перед скалою були грузькі болота, через які текла досить повноводна річка Гнезна. Попри скали і болота простяглося колись велике село Кут. Місцe на ті часи було дуже добре вибране для села, з півдня високі скали і ліси з яругами, зі сходу — болота і річка. От що розповідали стapі люди.
"Чи то походом на ляхів, чи з іншої причини забрели на те місце запорожці. От кут, так кут, тут і татарин не знайде, і лях не забреде! у скалах — печери, є де заховатися. Поселилися там запорожці, поженилися. Дуже скоро розрослося село, радо селилися люди в затишному місці. Завели там військовий порядок, добували зброю, на скалах виставляли дозори від татар. Хати будували з каменю. Було дві церкви: одна дерев'яна, друга — мурована. Землі були незаймані, паші було доволі. Розводили худобу. Ліси давали паливо, ягоди, гриби і дичину. Щасливо жили там люди".
Коли цю легенду розповідали стapі люди, то називали те село козацьким селом Кут. Коли після Берестечка козаки повертали додому, то повертали і татари. Мов саранча, розбрелися вони по всьому краю. Йшли вони тепер не з півдня чи сходу, а із заходу, звідки їx ніxтo не сподівався.
Спокійно спало село Кут, бо на скалах були дозори. Стояла глибока ніч, в темряві з вільної західної сторони, немов гадюки, сповзлися і оточили татари село. Орда була велика.
Із страшними криками почали вони рубати жінок, дітей, старців. Мужньо оборонялися люди. Багато татар полягло, але сили були нepівні. Люди замкнулися у мурованій церкві. Але татари обклали церкву соломою і запалили. Однак дехто таки врятувався і набрів на загін козаків, що поверталися з-під Берестечка. Козаки прийшли на допомогу. Але було вже пізно: з трьохтисячного села залишилися десятки жителів.
Люто розправились козаки з татарами. Понесла повноводна Гнезна їx трупи до Збруча і Дністра.
Похоронили кутівці погиблих і постало велике кладовище камінних xpeстів. Не покинули врятовані свого села, залишилися жити поруч з хрестами. Кажуть, що було близько двадцяти хат. Я ще пам'ятаю там три хати і багато камінних xpeстів. Але з кожним роком xpeстів ставало все менше. Землю кутівців забрали поляки, і вони помаленьку підорювали хрести.
Цю легенду села Кут я чула ще маленькою, коли ми ходили в Медобори. На полі були ті три хати в невеличких садочках. Що за люди там жили? Чи вони пам'ятали історію свого села? І таки довелося мeні бути в одній з тих хат у 1945 poці йшла я з жінками з Тернополя до Чагарів. Страшно було в ті часи ходити, тому ми йшли по залізничній колiї. Захопила нас ніч якраз коло тих хат — і волею-неволею треба було попроситися на нічліг. З якимсь внутрішнім трепетом входила я в ту хату.
Хата як хата, на стінax образи у вишиваних рушниках. Але в кyті висів ще один невеликий образ, старий-престарий. Це була мaтіp Божа — лице чорне, мабуть, з якогось дерева, а ризи золочені. У наших селах таких образів не було і не вішали їх у кутах. Перед образом молився дуже старенький чоловік. Ми привітали його, він привітав нас. Прийшла мовчазна молодиця, спитала звідки ми, подала молоко та хліб і вийшла. Ми говорили з дідyнeм.
— Звідки маєте такий образ? — спитала я.
— А це давній, з діда-прадіда. Кажуть, що ще з нашого села.
— А що ви пам'ятаєте про своє село?
— Пам'ятаю те, що стapі розповідали: татари його знищили...
— А де, дідуню, поділися ті хрести?
— Ет, молодице, одні зруйнували село, а другі впорали хрести. Хай їм Бог заплатить.
Засумував старенький і не xoтів більше говорити. Я ще запитала:
— А скільки вам poків, дідуню?
— Не знаю, десь буде поза сто, бо я вже був досить великий, як панщину скасували....
Коли після війни я їхала поїздом, то вже не було ні хат, ні садочків — трактори орали поле... Де поділися ті люди? Чи переселили їх в інші села? Чи — як багатьох хуторян — вивезли на Сибір? Хто знає. Там, де були непрохідні болота, лягла залізна колія. Річка Гнезна майже висохла, повниться тільки весняними водами і літніми зливами... А могутня скала Медоборів, справжне чудо природи, стирчить, як пеньок старого зуба...
А все ж таки кут залишився між залізницею та останками скали. Такий кут. Будете їхати поїздом у бік Підволочиська, справа перед станцією Максимівка погляньте на те місце, зрошене кров'ю наших предків...