Козацька криничка

Давно це було. Їхав козак з далекого походу до рідної домівки. Зупинився біля джерела на долині. Напоїв коня, сам напився та ліг трішки відпочити. Пригрівало яскраве літнє сонце. Далеко у блакиті виспівували жайворонки. Вітерець грався з молодим колоссям жита. Все манило спокоєм і теплом. Козак, стомившись, заснув. Але недовго йому спалось. Крізь сон він почув іржання коней та чужу мову. Зрозумів, що не братчики-козаченьки їдуть, а татари нишпорять, вишукуючи собі здобич.

Скочив козак на коня і поскакав у поле від села. Вороги кинулися за втікачем. Іржали коні, гуділа земля від кінських копит. Здається, чорна хмара заступила сонце. Коли татарська погоня розтягнулася на полі у високому житі, кмітливий та хоробрий козак, витягнувши шаблю, стрімко повернув свого коня назустріч ворогові. Смертельний страх побачив він в очах першого переслідувача. Блиснула на сонці козацька шабелька — не стало одного ворога, ще змах шаблі — полетіла ще одна ворожа голова. Злякалися татари, повернули навтіки. Та не зупинив свого коня козак. Наздоганяючи, порубав воріженьків по-одному.

Пройшло не одне століття, а у нашому селі з покоління в покоління передають легенду про відважного козака, який спас людей від татарського набігу. В пам’ять про сміливця джерело стали називати козацьким. Згодом викопали там криничку, посадили вербу. Так і стоїть на краю села козацька криничка, дарує прохожому цілющу джерельну воду.