Козак Мамарига

— Можеш ти зігнати роги без зілля у моєї дочки?
— Можу.
— Ось відписую тобі півцарства, і королівну за дружину.
— Важко – каже Мамарига – дуже те складне лікування, менш як за ціле царство не візьмуся. Королю не так царства шкода, як свою дитину. Погодився він на ті умови.
Козак же наказує
— Вивезіть мені возів із два трісок на площу. І виїздіть усі городяни за двадцять п'ять верст від міста. Буду такі ліки розпускати, що як зайде, то умре народ увесь. Витягніть її у сад до тієї купи дров.
Привели вони її до дров, а тоді й пішли собі. Узяв він різки тай давай її лупити поміж роги.
— Це,— каже,— б'є тебе козак Мамарига, твій муж. Де ти мого коня діла?
— Той кінь живий, на станку. Не муч мене.
— А торби де?
— То у батечка все поховане. Буде тобі перед лице усе, тільки мене не муч.
— Більше ж мене не будеш кидати?
— Не буду до віку вічного.
Ну, тоді він бере ягідку, роздавлює їй у рот — і спадає ріг, з'їла штук сорок ягід; осипались роги, стала королева-дочка така, як і була.
— Ну, дивись, щоб ти знала, як заміж іти.
За годину біжать городяни у город. Прибігає король у кімнати, зустрічає його дочка.
— Слава богу, слава богу!
Ну, тепер давай пирувати, пити-гуляти.
— З якої ти землі, хто ти є? — питає король того, що зігнав роги.
— Я,— говорить,— козак Мамарига, ваш зять перший. Мені вінчатися не треба, я уже вінчаний.
— Так то ти?
— Я,— говорить.
— Ну, тепер одписую тобі все царство.
От і царствує козак Мамарига. Він почитає дружину, а вона його, і живуть у тім царстві.