Коли краще горе горювати, біду бідувати

Було це трохи пізніше тих днів, коли наші прадіди жили, трохи раніше, ніж ми з вами живемо.

Так ось, у ті часи жили-були два сусіда, два багатих купця. Вдома їх на одній вулиці стояли один супроти іншого - двері в двері, віконце в віконце дивилися. Та не стільки віконця гляделись, скільки купецький син з купецькою дочкою через вулицю переглядалися.

Примітили це купці-батьки вирішили одружити своїх дітей. Побудували їм у гарному місці, над річкою, садибу і всякого добра дали.

Живіть, дітки, не журіться!

Ну, зажили купецька донька з купецьким сином. Один на одного не натішаться.

Ось одного разу чують - грюк-грюк! - у ворота.

- Хто б це в таку пізню пору, в глуху ніч-опівночі до нас завітав? - каже молода.

- Піду подивлюся, - відповідає молодий.

Підійшов до воріт, запитує:

- Хто там?

- Це я, ваша Частка.

Відкрив він ворота - цікаво ж на свою Частку подивитися. Бачить, і правда, варто Частка. Ні молода, ні стара, а одягнена по-дивовижного: з правого боку брудні лахміття подерті, з лівого - пишні шати золотом шиті.

Каже йому Частка:

- Бідність і багатство поруч ходять, горе та радість один одного змінюють. А тобі, дружиною на роду написано півжиття тинятися, півжиття як сир у маслі кататися. Так скажи: коли хочеш біду бідувати? Замолоду або під старість?

І думати нема чого, - відповідає купецький син, - зараз хочу жити добре, поки молодий. А вже в старості все одно, що буде. Далеко ще до неї, що наперед загадувати!

Помовчала Частка. Потім каже:

- Ти за себе сказав, а я у вас на двох одна. Іди, порадься з дружиною.

Пішов купецький син, все розповів дружині. Дружина розсудила інакше:

- Горе та біду не треба відкладати. Краще замолоду їх збути, поки сила є. До старості кістки спокою запросять.

Подумав чоловік і погодився. Так і сказав Частці. У ту ж ніч загорілася їхня оселя, невідомо чому. Тільки й встигли в чому були вискочити з будинку.

- Що ж, - сказали батьки, - невже ми своїм дітям у біді не допоможемо?!

Склалися і відбудували новий будинок. З першим не зрівняти, а все-таки жити непогано.

Так недовго і цей будинок простояв. Розлилася в ту весну річка небувалим розливом, підмила берег і знесла будинок купецьких дітей начисто.

Що робити?! Знову батькам турбота. У них вже і грошей залишилося обмаль. Купили вони їм старий будиночок, що від старості ледве тримався.

Трьох днів не минуло, налетіла буря, зірвала дах, занесла казна-куди, а стіни по колоді розвалила.

Дружина каже чоловікові:

- Самі ми час біді вибрали. Не будемо нашою часткою батьків обездоливать. Підемо куди очі дивляться.

Зняла вона з пальця срібне колечко, навпіл разломила. Зняла з шиї хустинку, розірвала надвоє. Половинку собі, половинку чоловікові.

- Ось, - каже, - бережи як зіницю ока, щоб за цим половинкам ми завжди один одного визнати могли. Радість нас звела, а біда, того гляди, розлучить надовго.

І правда, розлучила їх біда.

Йшли вони по дорозі, притомилися, зголодніли. Чоловік каже:

- Нема моєї сили далі йти.

Дружина відповідає:

- Ляж на травичку, полеж. Я твій сон посторожу.

Заснув чоловік міцно, рівно на м'якій перині. А дружина подумала: «Що ж я так сиджу, чого очікую? Збігаю в ліс, хоч грибів та ягід пособираю. Всі з голоду не пропадемо!»

Від кущика до кущика, від дерева до дерева - бере гриби і ягоди. Сама не помітила, як забрела в лісову глушину, в драговину болотну. Хотіла повернути назад, та не знає, в яку сторону. Кричала, аукала - ні відповіді, ні привіту...

Три дні блукала, три ночі в лісі ночувала. Потім побачила стежинку непримітну, за нею пішла. Привела її стежка на просіку, просіка - на широку стежку, а вже там вона на торную дорогу вибралася.

Так і втратила чоловіка.

Хильнула вона горюшка повну чашу, ні крапельки повз вуст не пролилося. У няньки за шматок хліба ночі не спала, чужих дітей колыхая. Чужі стіни білила, не свої підлоги скребла, білизна людям прала. І не рік, і не два так пролетіли...

Та ось прийшла якось в багату садибу і найнялася там працювати посудомийницею. Володів тією садибою старий пан, що на світі один, як перст, залишився. Діток не було, а дружина померла.

Дивиться пан - гарна жінка нова судомойка, вдачі тихого, а вже працівниця!.. Не знайти таких. Вся челядь давно спить, вона кінчить свою роботу, ходить по хаті, чистить та прибирає. Ну, він їй все господарство і довірив, всі ключі віддав.

Жити б та радіти, а вона щоночі нишком плаче. Полколечка сльозами обіллє, половинкою хусточки сльози втирає. Біда з нуждою начебто відчепилися, та горе невідчепне завжди при ній. Десь чоловіче дорогий, як йому живеться, чи доведеться побачитися?..

Дружина про чоловіка нічого не знає, а ми всі знаємо і вам розповімо.

В той давній день прокинувся купецький син - дружини немає, ніби і не було. Ні сліду, ні знаку... Тільки й залишилося у нього пам'яті, що полколечка срібного та полплаточка візерункового. Носив він їх, як ладанку, в мішечку на шиї.

Чекав він, чекав на дружину, не дочекався. І побрів один шляхом-дорогою. Йде від села до села, як зголодніє, наймається попрацювати. Та будь-який господар розуміє, що на голодне черево багато не напрацюєш. Першим ділом велить нагодувати батрака краще. Наїсться купецький син, тут йому і спати захочеться. Ляже подрімати і проспить до вечора. А вже увечері нового працівника подзатыльничком з двору проводжають.

От він і каже собі:

- Що я за людина така! Просити соромлюсь, красти боюся, працювати лінуюся! Треба по-іншому жити. Тепер, як наймусь, ні їсти, ні спати не буду, поки весь урок не виконаю.

Взявся він незабаром сіно возити. Господар з дружиною сіна повний віз наклали, він видерся нагору. Їде по дорозі, а на узбіччі ворона сидить. Раптом заплескала крилами ворона і перед самою мордою коня перелетіла дорогу. Молода була та кінь, полохлива, як шарахнулась убік, так купецький син скотився з воза. А кінь відчула, що віжки відпущені, так і понеслося по дорозі навскач. Біжить за нею купецький син, «стій! стій!» кричить. Рвонув сорочку на грудях, щоб на бігу легше дихати було, і обірвав шнурок із заповітним мішечком. Кроків двадцять пробіг, перш ніж схаменувся. Не став гнатися за конем, повернув назад-підібрати мішечок. А тут, звідки не візьмись, та сама ворона. У нього - ноги, у неї - крила, де йому з нею в проворстве рівнятися! Хоч на півкроку та випередила ворона купецького сина, підхопила дорогоцінний мішечок і була така.

Заплакав він, на все рукою махнув - кінь не наздогнав і до господаря не повернувся.

«Раз так, - думає, - пропадай моя голівонька зовсім! Не місце мені з людьми. Піду в темний ліс з вовками та з ведмедями жити».

І звернув з дороги в ліс. У таку пущу забрів, що весь одяг обдер. А вже в лісі смеркає, ось-ось ніч застане. Раптом вдалині вогник блимнув. Він на той вогник і пішов. Вибрався на галявинку, бачить - під ялинами хата стоїть і віконце світиться.

Хоч і пішов купецький син від людей, а людям зрадів. Постукав у двері, переступив поріг.

Чудно йому здалося: одні мужики в хаті, молоді, здорові. За столом сидять, на срібному блюді їдять, золочена чарка у них по колу ходить. Дванадцять чоловік нарахував купецький син, а господині не видно.

- Хто такий? Звідки з'явився? З чим у гості завітав? - опитують його.

Ну, купецький син і розповів все як є.

- От і вирішив, - каже, - з ведмедями та вовками жити...

Ті сміються:

- Навіщо тобі вовки, живи з нами, ми не краще волков.

- А хто ж ви такі?

- Як хто? Разбойнички чесні!

- Ну що ж, - відповідає купецький син.

І залишився з розбійниками.

Ніч проспав, день прожив, а ввечері кажуть йому розбійники:

- Завтра на справу підемо.

- А яке діло? - запитує купецький син.

- Так бачиш, праворуч від лісу, в селі, ярмарок була. Так найбагатший купець, що на тому ярмарку багато грошей наторгував, повз нашого лісу до себе у місто поїде. Ось ми його кишені і выпотрошим.

- А з купцем що буде?

- Відомо, що буде. Заріжемо купця.

Лягли вони спати, дванадцять ковток захрапели. А купецького сина не спиться. Як же так зарізати людину, живу душу згубити?! Недобре це справа!

Встав він потихеньку, прокрався у двері. Ніч місячна, світла. Пішов він прямо, вибрався на дорогу, звернув вправо. До ранку добіг до села так як раз вчасно. Багатий купець вже коней запрягає, додому їхати.

- Здрастуй, добрий чоловік, - говорить купецький син. - Прийми від мене порада: не їдь короткою дорогою, що мимо лісу лежить, їдь окільної. Хоч і далі, так вірніше.

- Чому так? - питає купець.

- Тебе на тій лісовій дорозі розбійники чекають-чекають.

- А ти звідки знаєш?

- Так адже я сам розбійник.

- Як же я розбійнику повірю? Може, ти мене заманиваешь!

- Ні, не заманиваю. Я не справжній розбійник, зі вчора до розбійників пристав. Якби вони тільки грабували, так ще півбіди. А вони, душогуби, зарізати тебе задумали.

Тут купець і повірив. Вийняв капшук, хотів йому грошей дати. Купецький син питає:

- І багато ти мені даси?

- Так полвыручки не пошкодую, а виручка чимала. Похитав головою купецький син і каже:

- Ти глянь на мене. Як скажеш - я молодий чи старий?

- До старості тобі ще далеко! А сини мені, мабуть, вже не годишся. Хіба що в молодші брати...

- А мені присуджено півжиття бідувати, горе горювати. І та половина ще не пройшла. Воно і виходить, що мені великі гроші ні до чого. Дай мені з виручки полтину. Я й піду собі.

Попрощався з купцем, пішов. Йде і думає: «З розбійниками я не ужився, так і з вовками мені життя не буде. Доведеться, видно, навчитися працювати як слід».

І навчився. Став на всі руки майстер: старе полагодити, нове сколотити - усе вмів.

От раз він найнявся до багатого мужика, який зібрався новий комору поставити. Мужик послав його ліс для спорудження валити. Повалив він стовбурів скільки потрібно. Одного колоди не вистачає. Придивився дуб товстіший та вище і давай сокирою махати. Звалився нарешті дуб на землю, сучки обламав, верхівкою об землю упав. Бачить купецький син - на верхівці вороняче гніздо, а в гнізді щось белеется. Підійшов ближче і не знає, чи вірити своїм очам, то чи не вірити. Той самий мішечок у гнізді, що ворона колись забрала! Схопив він його і до грудей притиснув.

«Так, - думає, - термін нашим бідам кінчається! Вірно, дружина через стільки років мені знак подає!»

Відвіз колоди, господар запитує:

- Може, залишишся комору ставити?

- Ні, - відповідає, - мені тепер ніколи!

Знову вирушив купецький син і не знає, довгий той шлях буде або короткий. Довгий, короткий, а придбав він одного разу ввечері до незнайомої панській садибі і попросився ночувати. Слуги його не пускають, геть женуть.

- Нам не до гостей, - кажуть, - у нас пан хворий, може, до ранку не доживе.

Вийшла тут ключниця, мовчки подивилася на нього, потім сказала слугам:

- Куди ви перехожого людини на ніч дивлячись гоните? Я його сама нагодую та на лавку кожушок кину.

Подає вона подорожньому їжу, а сама розпитує, звідки він так куди. Голос у неї ласкаве, привітне обличчя.

«Ех, - думає купецький син, - не шукав би я свою дружину, до цієї би посватався!»

І став він їй розповідати все, як було, що спершу сталося, що потім. А під кінець показав їй мішечок з половинкою срібного кільця, з половинкою візерункового хусточки. Тут ключиця встала і пішла геть, ні слова не промовив. Так скоро повернулася і подає йому полколечка срібного та полплаточка візерункового.

- Невже, - каже, - не впізнав ти мене, чоловіче любий? А я тебе одразу впізнала, ледь ти поріг переступив.

Доклала половинки, вони і зрослися. Колечко їй на палець саме наделось, хусточка на шию сам повязался.

- Так і ми з тобою, - дружина сказала. - Півкільця не кільце, полпары - не пара. Скінчилося наше горе-гореванье. Здолали ми негаразди, біди зазнали. Тепер не разлучимся з тобою на віки. А удвох нічого не страшно.

За розмовою не помітили, як та ніч пройшла. А на зорі покликали ключницю до старого пана.

Зібралися біля його ліжка всі слуги. Тут він їй своє останнє слово сказав:

- Була б у мене донька, і та б так мою старість не покоила, мою неміч не плекала, як ти, голубко. Та за те даю тобі все, що нажив, та все, що від батьків-прадідів дісталося.

Сказав так і зітхнув востаннє.

Поплакала вона над ним, поминки хороші влаштувала.

З тих пір жили вони з чоловіком в щастя. Господарство вели з розумом - щоб самим не бідніти і людей не образити.

Видно, їх Частка тим боком до них повернулася, що не лахміттям прикритий, а багатими одежами прикрашений.