Кобиляча голова

Вона й повечеряла.

— Дівко, дівко, постели спать.

— Не велика пані, й сама постелиш.

— Дівко, дівко, за глянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь.

Вона й заглянула. А там — один ліс, такий густий та темний — оком не проглянеш.

Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди.

От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та:

— Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки слуху не чуть!

А баба:

— А, капосна собака, як дражниться!

Та й піде й прожене собачку з призьби і поб’є.

То баба в хату, а собачка знову на призьбу та:

— Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!

От баба й каже дідові:

— Піди, діду, довідайся, що воно за знак, що твоя дочка приїздила в гості, а моєї і слуху не чуть.

Дід і пішов довідаться. Коли приходить він туди — аж тільки хатка пуста у лісі стоїть.